Розділ 22.1

– Тоді продовжимо шлях!

Так сказав Кадмас, різко відсторонився і пішов уперед. 

З важким, беззвучним зітханням, Оейде рушила слідом за ним.

Вона знала, що закохалася в нього навіки, закохалася так сильно, що їй легше померти, ніж відмовитися від щастя стати його дружиною. 

Дівчина страждала від того, що не розуміла, як поводитися поруч із ним, – боялася бути і надто замкнутою, і надто відвертою. 

Але тепер Оейде чи то відчувала, чи то знала:  її тимчасове тіло надає можливість бути більш вільною й розкутою, всупереч тій сором'язливості, що, як і раніше, зберігала її душа. До того ж, нещастя останніх днів зламали все, на що вона сподівалася, змусили її інакше ставитися до життя.

З боязкою обережністю прислухалася вона до цих, абсолютно нових для неї відчуттів. Як їй хотілося, щоб Кадмас її поцілував!  

Оейде з огидою обмацала свою в'ялу шию, провела язиком по губах. Шкіра на них потріскалася, була дуже шорсткою і не приємною на дотик. Ні, такі губи він не побажає цілувати!

Вона йшла трохи позаду, милуючись його високою стрункою фігурою. 

Час від часу Кадмас озирався, а коли Оейде затрималася біля води, розглядаючи рожеву лілію, що хиталася на хвилях, він сказав:

– Не відставай. 

Страху він не знав, але легка – запитала Оейде й обережно витерла рукавом піт із чола.

Сонце перемістилося на західну частину неба.  Просочене спекою повітря було нерухомим і каламутним. Спека збивала з ніг.

– Так. Уже зовсім поруч.

Попереду замаячила стіна лісу. Джерело крові та смерті ставало дедалі ближчим, дедалі виразнішим.

Кадмас чув важкий гнильний запах. Йому здавалося, що навіть повільна річкова вода, що монотонно хлюпалася об густі зарості очерету, набула темно-вишневого відтінку. 

– Будь поруч, за моєю спиною! – тихо промовив Кадмас.

– Ти думаєш нам тут щось загрожує?  

У дівчини страшно забилося серце, немов вона наближалася до чогось дуже небезпечного.

То був інстинкт. Так тіло завжди попереджало її заздалегідь про те, що у високій траві північних лугів або під корінням лісових дерев ховаються отруйні ящірки...

– Не впевнений…

На березі, за великими заростями очерету знайшовся мертвий олень. Він лежав на боці, головою у воду. Його горло було перерізано, очі виколото, живіт розпорото, а нутрощі розкидано по прибережній траві.

Смердючий запах, змішуючись зі спекотним мороком, висів над берегом майже відчутною, криваво-сірою пеленою.

– О щіре небо! – прошепотіла Оейде, побіліла й відвернулася.

Звичайно, вона приймала участь у полюванні разом з батьком і братами, і звикла до вигляду мертвих тварин, але в цій картині, що відкрилася її очам, було щось зловісне і моторошне, немов символ смерті і страждань.

На Кадмаса ж вид убитого оленя справив зовсім інше враження.  

– Дивно! – пробурмотів він, підходячи майже впритул, – Гнила плоть, а мухи її нібито не помічають...

– І що? – насилу вимовила Оейде.

– Шкода,  тут немає мого батька... Він краще за всіх розбирається в ритуальній магії.  У Лянсіді її не використовують, але є землі й племена, де вона у великій пошані.

– Ритуальній? Думаєш... ворожіння по нутрощах? – запитала Оейде і тут же згадала карлицю Глу з її пристрастю до передбачень майбутнього.

– Ні, тут, щось інше...  

Він подивився вперед, у бік лісу, але не відчував жодної чужої присутності, хіба що дрібні кролики шастали в траві, та птахи закінчували вити гнізда в гілках дерев.

– Цей олень лежить тут дня три, може й менше. Але навколо – нікого. Той, хто його вбив, уже пішов... Подивися!

Подолавши огиду, Оейде наблизилася до мертвої туші.

– Подивися, – повторив Кадмас, – голова його повернута на схід, а ноги на захід, і якщо поглянути уважніше, то з  усіх цих нутрощів складається певний візерунок. Ні, це, швидше, ритуал зцілення, і мені здається, що від якоїсь рани. Батько розповідав, що деякі чаклуни, які не володіють особистою магією зцілення, лікують таким чином смертельні недуги тіла. Загортаються в ще теплу шкуру тварини, що померла в стражданнях, і лежать, доки кров не охолоне... У такий спосіб вони передають смерті свою недугу.

Оейде насупилася, потім вимовила крізь стиснуті зуби:

– Рамхеб...

– Той самий? 

– Так! Якому я ножа в око встромила... Може, це якось пов'язано...

Оейде зімкнула вії, напружила пам'ять і увагу. Вона все ж  таки володіла певними здібностями і вміла зчитувати енергію. А енергія цього місця була їй знайома.

–  О, Велика Господиня Опівнічного Сонця! – раптом вигукнула вона, стрепенулася і побігла до лісу.

– Зачекай! Куди ти, шалена!

Кадмас побіг слідом за нею, наздогнав і схопив за руку.