21.2

– Моя наречена належить до роду північних чаклунів. Можливо, і ти звідти? – припустив Кадмас.

– Хто знає! – дівчина  з сумнівом похитала головою.

– Як же ти жила? Судячи з усього, в людському поселенні, звідки я тебе забрав, ти була чужою.

– Я жила в різних місцях і ніде не затримувалася надовго.

– Мені здається, жінці у світі чоловіків не так вже й просто залишатися незалежною.

– Мені вдалося, – натягнуто посміхнулася Оейде. 

Брехати ставало дедалі важче. Вона не володіла такими незаперечними знаннями про зовнішній світ, якими володів  Кадмас.

– То хотіла  б дізнатися про своє походження?

– Чесно кажучи, я рідко про таке  замислювалася.

– Ми зуміємо це з'ясувати, якщо на те буде твоє бажання. У кожного народу, що володіє магією, своя, особлива енергія.  Щойно повернемося в Лянсіду... Адже тобі все одно нікуди йти і на тебе ніхто й ніде не чекає.  Чим би не завершилася наша подорож, я хочу влаштувати твоє життя, тому пропоную тобі  дім і затишок. Можливо, там ти знайдеш щасливу долю.

– Дякую тобі, ти дуже добрий...

Оейде подумала, що надалі потрібно бути обережнішою.  Кадмас робить припущення.  Але дівчина уперто продовжувала вважати, що правду краще приховувати. У всякому разі, на якийсь час.  Кадмас дуже відданий своїй землі і дбає про дане слово. А якщо всі її надії оманливі, і вона назавжди залишиться такою? Адже тоді Кадмас цілком здатний одружитися з нею з жалю! Розуміння цього було для дівчини нестерпним. Ні, тільки не співчуття! Краще вже  зовсім померти!  

Оейде несамовито почала гнати від себе страшні думки. Якщо іншого виходу не буде – вона зізнається. Не може бути, щоб чари Великої річки не впоралися з магією Агілі та її поплічників! Але треба буде вигадати щось таке, що зможе виправдати її брехню.

– Що тебе знову турбує? – запитав Кадмас.

Оейде здригнулася. Піддавшись тяжким думкам, вона не помітила, що Кадмас спостерігає за нею.

– Нічого. Згадала дещо неприємне...

Кадмас насупився. Він знову з тривогою подумав про свою наречену. На дорогоцінних каменях, вплетених у браслет, не з'явилося жодної плями, і Кадмаса це насторожувало.  Але дізнатися правду можливості не було. Його поки що нічого не пов'язувало з нареченою, тож він не міг стати частиною її крові, її душі, щоб поглянути її очима  на те, що відбувається навколо.

Річка повернула на південь, і русло її стало ще вужчим. Місцями вона нагадувала болото.  Рудо-зелені очеретяні зарості тягнулися від берега до берега, і в глибині їх обережно крякали дикі качки. 

– Тоді згадай ще раз, прошу тебе! – попросив Кадмас, – Про жертвопринесення і викрадену дівчину. Може, ми що-небудь проґавили, що-небудь важливе...

– Я спробую, – здивована палкістю його голосу, сказала Оейде і трохи уповільнила крок: – Можу запитати тебе?

– Запитуй!

– Тебе справді турбує її доля чи це просто справа честі?

– Вірно і те, і інше. Дівчина обіцяна мені в дружини, і я зобов'язаний зробити все для її порятунку. 

– А якби ти мав вибір? Якби не була вона обіцяна тобі в дружини? Ти б вирушив на її пошуки?

– Я про подібне  не мислив, тому не знаю, що тобі відповісти, – Кадмас не став нічого вигадувати, – Умови поставлені, то ж слід діяти відповідно до них. Нові умови – нові рішення. Розумієш?

Оейде прикусила губи й подивилася на буру, зарослу ряскою воду, що тихо хлюпала осторонь.

– Раптом ти знайдеш її не такою, якою очікуєш?

– Про що ти говориш?

– Вона в руках вбивць. А якщо вони щось зробили з нею, понівечили обличчя або... та що завгодно могло статися!

– Про таке я теж не замислювався, –  негайно спохмурнів Кадмас.

– Гадаєш, браслет показує все, що з нею відбувається?

– Ні... Він показує лише те, що вона жива, що самому її життю поки що ніщо не загрожує. Про решту мені невідомо...

І несподівано Кадмас змовк і зупинився, немов прислухаючись до чогось.

– Якась біда? – запитала Оейде.

Їй не сподобалося те, як змінився вираз його обличчя.

– Не знаю.  Бачу запах крові та смерті. Він у повітрі...

– Смерті? 

– Невже ти не відчуваєш? Якщо ти  дійсно з північних країв, то магія смерті має бути тобі знайома... 

– Але магія смерті це не зовсім те... – почала говорити Оейде і схаменулася, злякано замовкла.

– Що? Кажи!

– Ні, просто я чула... Утім, ні! – вона струснула головою, – помилилася! Я так багато подорожувала, що все переплутала... У різних племен свої традиції...

Оейде спершу хотіла сказати, що магія смерті  до самої смерті має мало стосунку, але вчасно схаменулася і замовкла.

Магією смерті в племені північних чаклунів володіли жінки, які нещодавно народили дитину. Вважалося, що народження – свого роду перехід на той бік. Жінка перейшла, взяла звідти енергію і повернулася у свій світ, щоб вдихнути ту енергію в новонароджене тіло. Сила дару проявлялася протягом одного місяця, а потім знову зникала до народження наступної дитини. А оскільки в племені народжувалося не так багато дітей, то такі жінки були дуже цінними. Вони переходили на той бік, щоб дізнатися таємниці життя і смерті, минулого і майбутнього, не доступні іншим, дізнатися думки або  плани духів і богів.