20.2

Кадмас повільно провів долонею по пружному, м'якому листю чагарника, струсивши з нього краплі теплої роси, потім запитав:

– Чи доводилося тобі раніше використовувати ніж для захисту?

– Ні, ні, – Оейде похитала головою, – навіть для полювання  не використовувала.  Я виросла... у спокійних умовах. Мій народ ні з ким не  сперечався, не воював.

Дівчина казала правду. Північні чаклуни намагалися уникати уникати будь-яких сварок з сусідами.

– То мою наречену збиралися принести в жертву слідом за тобою? – запитав Кадмас, змінюючи тему.

– Так, чула як вони говорили про це... 

– Я не знаю нічого про неї, але мій батько розповідав, що вона боязка, тендітна, вихована в любові і ласці. Навряд чи вона здатна на вчинок, подібний до твого!

– Ніхто не знає, на що він здатний, поки не настане якась шалена мить, яка може визначити долю, – відкрито дивлячись йому в очі, промовила Оейде. 

– Мабуть, ти маєш рацію... – відповів Кадмас, і далі вони пішли мовчки.

Ранок розпалювався, ставало дедалі світліше. 

Кадмас кидав обережні погляди на свою супутницю. Тепер він міг набагато краще її розгледіти.

ЇЇ коротке, недбало обстрижене волосся за кольором нагадувало розплавлене золото. Помаранчеві відблиски сонячних променів плуталися в ньому, додаючи яскравості й соковитості кольору, і дуже дивно виглядали в цьому молодому гарячому блиску старечі сиві пасма.

Обличчя було обвітреним і темним від засмаги, зморшки навколо очей і рота видавали те, що жінка прожила не надто легке життя, але чорні живі очі продовжували сяяти тим самим завзяттям, яке Кадмас помітив ще вночі, при світлі багаття. І цей вогонь його заворожував. 

Кадмас здригнувся і перевів погляд на її маленькі руки з тонкою шкірою і виступаючими венами.

Він бачив її пересохлі губи з крихітними плямами крові, зморщену шию і напіввідкриті в розірваному вирізі сукні груди. 

Але він нічого не міг їй запропонувати, крім води та їжі. У нього не було з собою навіть плаща, щоб укрити її тіло. 

– І вони за тобою не погналися? – думаючи про щось, запитав знову Кадмас.

– Бігали навколо того мерзотника, якого я порізала... До того ж  там кругом трясовина непролазна. А потім, напевно, вирішили, що я потонула в болоті.

Болючі спогади викликали тремтіння в серці та слабкість у ногах. Оейде похитнулася і важко сперлася плечем об стовбур дерева. 

Крім жалю, Кадмас відчув до цієї дивної жінки незрозумілу ніжність.

– Тобі потрібно відпочити, Дія! – рішуче сказав він, – до того ж, я впевнений, що ти зголодніла.

– Ні, ні, я впораюся, зможу йти далі!

– Буде краще, якщо ти сядеш...

Оейде не стала сперечатися і слухняно опустилася на траву під деревом, уже нагріту сонячними променями. 

Сили, які тримали її всі ці дні, несподівано разом зникли, і Оейде відчула всю тяжкість і біль пережитого.  Присутність Кадмаса звільнила її серце, але й позбавила волі. Поруч з ним хотілось бути слабкою.

І вона заплакала, вихлюпуючи весь біль, весь розпач, яких зазнала за ці дні, заплакала так гірко, як ніколи в житті не плакала.

Кадмас опустився поруч із нею і поклав долоні на її плечі, що судорожно здригалися.

–  Діє, послухай мене... Я не можу уявити, що тобі довелося винести, але я хочу, щоб ти спробувала забути про це. Я скажу тобі правду. Твої сльози завдають мені нестерпного болю. Ти гірко плачеш, але ти в безпеці, поруч зі мною, і  надалі ніхто не посміє тебе скривдити, і це добре! Але я думаю про те, що зараз відбувається з Оейде… Можливо, вона плаче так само гірко від страху і відчаю, а мене немає поруч, поруч із нею немає нікого, хто б був здатний її захистити... Тож я прошу тебе, не плач... Я маю мати холодне серце та чистий розум, щоб ухвалювати рішення...

Вражена цими словами, дівчина підняла на нього очі, і Кадмас здивувався від того, скільки вогню та  пристрасті в них було. 

– Вибач, не змогла стриматися... Звісно, ти правий, я повинна забути про те, що закінчено...

І душа її розірвалася від муки. Знову і знову доводиться брехати Кадмасу про те, хто вона така. Але відкриватися зараз – заронити в його душу сумніви й підозри. Найімовірніше, він їй  навіть не повірить... 

Правду треба було говорити відразу, тепер ця правда нікому не потрібна. Вона не зуміє нічого довести. Звичайно, Оевінг, напевно, впізнає її, але Оейде не хотілося поставати перед братом у такому вигляді, не хотілося, щоб і Кадмас побачив, на кого перетворилася його наречена. 

Оейде розуміла, що вчинила дурню, не відкривши правду, але не знала, як цю дурню тепер виправити. Чи не  краще поки що залишити все, як є?

Порив вітру приніс здалеку ледь вловимий запах застояної води і гнилих рослин, – десь по той бік лісу дихало, рухалося нескінченне болото.

– Поки ти відпочиватимеш, я добуду що-небудь поїсти, – сказав Кадмас, пильно вдивляючись у густі хащі, – чуття підказує мені, що тут багато жирної дичини...