Розділ 20.1

– Я не пам'ятаю, звідки прийшла, – сказала Оейде, розгублено роздивляючись на всі боки.

Вона щосили напружувала понівечену пам'ять, але туманний сутінок  перенесеного болю приховував будь-які сліди її втечі.

– Якщо ти прийшла з боку болота, то, мабуть, звідти, – Кадмас вказав на схід, – Учора я бачив край трясовини, але вирішив обійти....То викрадачі відкривали перехід?

– Так, щоб знищити сліди! Але де саме вони його відкривали, я сказати не можу.

– Ходімо! Біля болота зробимо привал і подумаємо... Можливо, я знайду якесь рішення або щось відчую… Скажеш, якщо тобі що-небудь знадобиться.

Дівчина  кивнула. Дуже хотілося їсти, але вона не стала говорити про це Кадмасу.

І вони попрямували назустріч сонцю, що відсвічувало рожевою загравою з-за обрію.

Зарості кущів перегороджували шлях. 

Оейде хмурилася і ніяк не могла згадати, чи пробиралася вона через  таки кущі, коли тікала.

Гілка хльостко зачепила її по руці, і дівчина мимоволі скрикнула. Удар припав прямо по рані, яка ледь-ледь почала затягуватися.

– Яке лихо? –  Кадмас, що йшов попереду, зупинився і повернувся.

– Нічого, дрібниці, – Оейде спробувала зупинити кров рукавом сукні.

– Що це?

Кадмас узяв її руку і повернув зап'ястям догори, розглядаючи довгий глибокий поріз.

– Жертвопринесення... Вони почали, але не закінчили, – промовила Оейде, не відриваючи погляду від його стурбованого, і від того – ще більш привабливого обличчя, – щось перервало їх, тож вони кинули мене...

Кадмас накрив поріз долонею, але через мить зрозумів, що рана піддається насилу. Це означало лише одне: кров проливали за допомогою могутніх заклинань.

Кадмас криво посміхнувся і посилив вплив магії. Кров згорнулася і застигла, рана затягнулася тонкою рожево-білою шкірою, але не закрилася до кінця.

– Дякую, – тихо промовила Оейде.

– Після долікуємо... Я маю подумати спершу... Чи є ще якісь рани?

– Ні, ні, більше нічого...

– Добре. Треба було відразу сказати.

– Вибач. Мої думки все ще плутаються...

Вони повільно пішли далі.

Оейде раз у раз торкалася зціленої руки, прислухаючись до своїх відчуттів. Власна брехня починала завдавати їй нестерпних мук.

– Знати б, якою силою володіють викрадачі!  – заговорив Кадмас після недовгого мовчання.

Коли його магія подіяла не відразу, він уперше замислився над тим, чи зуміє протистояти самотужки тій небезпеці, яка загрожує зараз його нареченій.

Він ніколи всерйоз не розмірковував про те, наскільки він сильний.

Молодість і безтурботність керували його почуттями. Життя уявлялося низкою розваг та ігор, у яких він завжди встановлював свої правила.

Жодних серйозних рішень йому ухвалювати не доводилося, це вважалося привілеєм батька або старшого брата.

Кадмас ставився до свого дару як до належного і ніколи не замислювався над тим, чому боги наділили декого з тих, що живуть на берегах Великої річки, такою силою, і вірив: сила ця безмежна.

Звичайно, він чув розповіді про те, що є далекі краї, де теж мешкають маги і, ймовірно, не менш могутні, але все це було надто від нього далеко, надто невизначено.

І тепер Кадмаса вперше в житті долали сумніви. Можливо, він погарячкував, вирушивши на пошуки нареченої наодинці!

Але в той момент він був переконаний у своїй неперевершеності. Та й витрачати час на роздуми йому не хотілося. Кров паморочила голову, він жадав якнайшвидше відшукати викрадачів і покарати їх за те, що посміли зазіхнути на чуже...

Тільки сліди швидко загубилися, і Кадмас блукав навмання. Він розумів, що чим далі, тим менше шансів відшукати Оейде живою і неушкодженою. Але почуття обов'язку перед власною сім'єю і перед родом північних чаклунів, які довірили йому свою доньку, не давало йому можливості кинути пошуки.

Надії додавало й те, що він не так уже й далеко від дому, і подих Великої річки все ще відчутний у цих краях. Та й Нілас із Вардом ось-ось мають приїхати йому на підмогу.

Тому зустріч із цією жінкою Кадмас сприйняв, як добрий знак.

Так, він помітив у ній дивацтва, зрозумів, що вона не говорить йому всієї правди, але врешті-решт, вона не зобов'язана довіряти йому беззастережно. Нехай зберігає свої таємниці. Якщо з її допомогою він відшукає наречену, то на жінку чекає нагорода. Решта його не хвилює.

– Важко сказати напевно, – відповіла Оейде після короткого роздуму, –  вони вміють готувати зілля і заговорювати зброю…

– Навіщо вони приносять жертви?  Адже будь-яке жертвопринесення повинно мати сенс.

Оейде зітхнула і розповіла Кадмасу все, що їй вдалося дізнатися, спершу, валяючись зв'язаною в сараї, а потім, коли лежала   на вівтарі.

З її розповіді Кадмас зрозумів, що дівчат обпоюють зіллям, аби вони не могли кричати, обрізають волосся, знущаються всілякими способами, щоб зломити волю, щоб смерть здалася ласкою, позбавленням від болю і страждань.