19.2

Потім він повернув обличчя вбік, вдивився і сказав:

– Напевно, це за тобою...

Оейде теж повернулася і, трохи мружачи очі, втупилася в нагромадження стовбурів, але нічого не побачила. 

І тут із сірої досвітньої темряви пролунав стривожений чоловічий голос:

– Дійя!

– Це він... Напевно, побачив, що мене немає в будинку… – прошепотіла Оейде.

Дівчина не помилилася. Ятлег прокинувся, за звичкою, до сходу сонця, пішов переконатися, що гостя спить, але не знайшов її в закутку і, засмучений, негайно кинувся в ліс.

Він подумав, що вона злякалася, можливо, запідозривши його в поганих намірах, тому і втекла.  Адже хто знає, що їй довелося пережити! Він хотів знайти її й умовити повернутися. Думка, що ця жінка має стати його дружиною ніяк не хотіла покидати серце. 

Про всяк випадок, Ятлег захопив із собою міцний кістяний ніж, бо уночі дикі звірі іноді підходили ближче до житла.

Він вигукнув у темряву її ім'я і за мить помітив дві постаті серед дерев.

Не було ніяких сумнівів, що то Дійя, а поруч з нею якийсь чоловік. Спершу Ятлег злякався, а потім розгубився,  міцніше затиснув у руці ніж, болісно міркуючи, як же йому вчинити, і вже навіть пошкодував про те, що гукнув її. Він тут же подумав, пустив її у свій будинок, нічого не знаючи про неї...

– Усе добре! – неголосно крикнула Оейде, побачивши ніж.

Дівчина злякалася, що в розгубленості, чоловік зробить те, що не принесе йому користі, і торкнулася плеча Кадмаса, немов вмовляючи його бути терплячим.

Кадмас здалеку відчув енергію страху і злості, яка йшла від чоловіка зі світу людей, але не звернув на це жодної уваги,  бо знав, що люди йому –  не рівня.

– Послухай, я  пішла, тому що... – почала Оейде, ласкаво дивлячись у напружене обличчя Ятлега.

– Дійя належить магам Променистих Берегів, – перервав її Кадмас, – Чи треба пояснювати, що це означає?

Ятлег зблід як полотно. У цих краях про Велику річку та її жителів знали всі, іноді чаклуни навіть допомагали людським племенам у дні голоду або страшних хвороб. 

Його рука, що стискала ніж, повільно опустилася.

– Отже, в поясненнях немає потреби... – промовив Кадмас, –  Дійа загубилася, і ми шукали її. Ти не залишив її в небезпеці, дав їй притулок, тож можеш попросити в мене за свою допомогу, що забажаєш.

Легка досада зачепила серце Ятлега, але своє бажання він відпустив із легкістю. Зрештою, це була всього лише мрія.

– Мені нема чого просити, – сказав він, – наше поселення ні в чому не має потреби. 

– Добре! – Кадмас ледь посміхнувся і відстебнув від пояса піхви, в яких спокійно дрімав короткий меч, оздоблений дорогоцінним камінням, – тоді візьми в дар цей меч. Він служитиме тобі краще за твій кістяний ніж. Якщо коли-небудь ваше плем'я зазнає якогось лиха, приходь на береги Великої річки. Будь-кому, кого зустрінеш, покажеш цей меч і тебе проводять до мене.

– Дякую, Пане! – подякував Ятлег тихо і шанобливо.

Він узяв піхви, кинув на Оейде останній погляд, повільно попрямував у бік поселення, і незабаром зник з поля зору.

– І куди тепер? – запитала Оейде.

– Слід подумати...

Вони пішли крізь досвітню імлу в самі нетрі лісової гущавини.

– Про що подумати?

Оейде хотілося говорити з ним, хотілося слухати його голос. З кожною миттю вона закохувалася в Кадмаса дедалі більше й більше, і від цього незвіданого досі, хвилюючого, палючого почуття їй хотілося кричати й сміятися.

– Тобі холодно? – запитав Кадмас, помітивши, що вона тремтить.

– Не знаю, ні... просто хвилююся... – тихо відповіла Оейде, радіючи з того, що в сутінках він не побачить, як полум’я  збентеження заливає її обличчя.

– А подумати потрібно про те, куди тепер іти і де шукати, – сказав Кадмас, – І в цьому я покладаюся на твою пам'ять. Маєш пригадати, де саме знаходиться те місце, звідки ти втекла. Ти казала, що там є болото?

– Так! вочевидь ті... викрадачі жили там довго, бо встигли збудувати колиби... Коли я втекла, то йшла майже весь день, поки не впала біля струмка...

– Напевно залишилися сліди, – припустив Кадмас.

– Пройшов дощ, –  Оейде з сумнівом похитала головою.

–  Думаю, щось усе ж залишилося. Йдемо до струмка. 

Струмок був недалеко. 

Кадмас набрав свіжої води, а Оейде опустилася на землю і знову почала розглядати себе в похмурих хвилях. По мірі того, як світлішало в повітрі, відображення ставало дедалі чіткішим і серце дівчини все більше стискалося від туги. Звісно, вона не зовсім бабця, але багато років молодості, здавалося, загублені безповоротно.

Оейде важко зітхнула, потім умилася і пригладила скуйовджене волосся.

– Якщо її викрали в дубовому гаю, то ти вибрав майже правильний шлях, – сказала вона.

– Від дубового гаю я пішов ледь помітним відбитком слідів, – заговорив Кадмас, задумливо насупивши лоб, – але потім втратив їх...