18.2

Дівчина завмерла, щоб не злякати це відчуття, і боковим зором розрізнила праворуч, за деревами, слабкий вогник, який спалахнув і миттєво зник.

Спершу подумала, що це світло їй примарилося. Але повернулася в той бік і почала напруженно вдивлятися в нічний морок. Вогник знову блимнув і пропав, немов зірвався в прірву. 

Оейде стріпнулася, а за мить зрозуміла:  то вітер погойдує низькі гілки дерев, тому таємниче світло і здається таким, що зникає в нікуди. 

Дівчина зрозуміла: там горить багаття.  Але що в цьому дивного? До людського поселення не так уже й далеко... Може, це хтось із мешканців затримався в лісі, полюючи або займаючись збиральництвом? Той, хто не бажає бути виявленим, навряд чи б розпалив вогонь. 

Оейде повільно попрямувала в бік мерехтливого світла, ступаючи так тихо, що й  сама не чула своїх кроків. Північні чаклуни вміли рухатися безшумно немов тіні.

Вогонь наблизився, і незабаром пильні очі дівчини розрізнили чоловічий силует біля  дерева. Інтуїція підказувала:   силует не може належати комусь із поселення.

Уява раптом шепнула, що це один зі слуг Агіль, а може навіть сам Рамхеб, який тепер шукає її, щоб помститися.  Але таку думку Оейде негайно відкинула.

Якщо її мучитель не помер, то він важко поранений і навряд чи б оговтався так скоро. Матінка, звісно, володіє магією, але не настільки сильною, щоб керувати життям і смертю.

Тому Оейде продовжувала безшумно рухатися вперед, розуміючи, що ступає по лезу кинджала.  

Цей чоловік може виявитися ким завгодно, і якщо трапиться найгірше, їй нічого буде протиставити, крім кількох заклинань. Але чи подіють вони, ті заклинання? 

Тільки цікавість нестримно підштовхувала дівчину вперед. Цікавість і ще якесь незрозуміле, але некероване  почуття: хвилююче, тривожне, немов на неї чекає відкриття дуже страшної, дуже бажаної таємниці.

Вогонь горів на невеликій галявині. Чоловік стояв, спершись спиною на стовбур дуба, і невідривно дивився у полум'я.

Оейде підійшла так близько, що змогла розгледіти його обличчя, звернене до неї напівпрофілем, і за мить зловила себе на думці, що очей відірвати не може, таким гарним було це обличчя. Вона була впевнена, що він її ніяк не може бачити.

Та несподівано чоловік здригнувся і, повернувши голову, подивився прямо їй в очі.

Оейде злякано застигла і повільно почала відступати.

– Підійди! – неголосно, але владно наказав чоловік, – я бачу тебе!

Оейде кинулася в бік, маючи намір втекти, але чоловік її випередив, наздогнав у два стрибки і схопив за руку.  

Оейде скрикнула, намагаючись вирватися, і той одразу відпустив її руку і, взявши за плечі, повернув до себе, вдивляючись пильно і напружено.

– Ти хто? – запитав він, утім, без жодної загрози.

– Моє ім’я Дійя, – злякано прошепотіла она. 

– Звідки ти?

– Звідти, – Оейде невизначено махнула рукою в сторону, протилежну тій, до містилося  поселення. 

Вона не наважилася говорити, що тут недалеко є люди, боялася накликати якусь небезпеку на тих, хто їй допоміг.

– Іди-но сюди! – сказав чоловік і знову міцно взявши за руку, повів до багаття.

Оейде мимоволі почала тремтіти, і чоловік відчув це гарячкове тремтіння.

– Заспокойся, я нічого тобі не зроблю... Лише хочу поговорити...

Голос був м'який, мелодійний, і Оейде повірила, що їй справді нема чого боятися.

– Про що поговорити? – запитала вона, але руки її все ще тряслися від пережитого нещодавно страху.

– Ти – перша, кого я зустрів у цих лісах. Блукаю вже третій день. Намагаюся декого знайти, але поки що все безнадійно...

В Оейде зі страшною силою заколотилося серце.

– А кого ти шукаєш?  

– Послухай, у мене немає бажання грати в таємниці. Розповім тобі все так, як є. Я шукаю свою наречену. Вона їхала на зустріч зі мною з далекого краю і зникла, а її слуги вбиті. Невідомо, хто і навіщо її викрав, і я дуже сподіваюся, що вона жива, що з нею все гаразд. Розумієш мене?

Оейде здалося, що світ поплив перед її очима. Вона похитнулася і ледь не впала. Невже це той самий Кадмас, молодший син вождя Лянсіди, її наречений?  Що це, чергова насмішка долі? Чи... шанс?

Але він, дивлячись убік, не помітив зблідлого обличчя жінки, що стояла поруч, не почув відчайдушного биття її серця.

– І слуг було вбито? – прошепотіла вона.

– Так. А її брата важко поранили. Він вижив, але коли прийшов до тями, то нічого не зміг розповісти про викрадення – не бачив викрадачів. 

Щастя було таке велике, що Оейде ледь не закричала від почуттів, що захлеснули її. Але дні, коли їй довелося боротися за своє життя, навчили її витримки і мовчання. Вона не стала розпитувати, де зараз Оевінг. Де б він не опинився, він – у безпеці, і те, що він живий і в безпеці, звільнило, нарешті  її серце і її сумління.

– У цих краях часто викрадають людей, – дуже тихо промовила вона.