Розділ 17.1

Зазвичай у будинку бувало набагато жвавіше. Маєток вождя в Лянсіді більший, ніж їхній в Етеляні, тому тут і народу завжди більше вештається. А сьогодні чомусь скрізь дуже порожньо й тихо.

Ілма звернула в прохід між кухнею та кімнатами прислуги, і зупинилася, побачивши біля розкритого вікна, розташованого поруч із дверима кухні, чоловічий силует.

Чоловік був повернутий спиною, але дівчина одразу помітила, що він спирається на підвіконня так, немов йому важко стояти.

Хоч би якими легкими були її кроки, чоловік їх почув і обернувся. Ілма побачила, що він молодий, можливо, того ж віку, що й Даегар. Світле волосся безладно падало йому на лоба, на плечі й не закривало сліду від свіжої рани на його шиї, якраз над лівою ключицею.

Ілма запитально підняла брови і від здивування навіть зробила крок назад.

– Вибач, – зніяковіло заговорив той, мабуть, вирішивши, що налякав дівчину, – Я... я потрапив сюди сьогодні вночі й погано уявляю розташування будинку.  Мені потрібен Даегар.

Він зробив спробу посміхнутися, але Ілма побачила, що це дається йому важко.

І голос його був слабкий.

– Даегар у їдальні. Я покажу де це.

– Ти дочка Ітамара?

– Ні, – відповіла Ілма і більше нічого говорити не стала.

– Служниця? – недовірливо перепитав чоловік.

– Я – Ілма, дочка вождя сусіднього маєтку! – тихо розсміялася вона, – Гостя, якщо хочеш...

– Ілма... Здається, я чув твоє ім'я...

Чоловік насилу перевів подих, було помітно, що йому важко  багато говорити.

Ілма з цікавістю роздивлялася його обличчя, чи то смагляве, чи то бліде від важкого поранення, з широкими вилицями і  чіткими рисами. Напрочуд дивним здавалося їй поєднання дуже світлого волосся і чорних, майже без зіниць, очей.

Виглядав він абсолютно чужим, таким, що не належав до світу Великої Річки, але одягнений він був  в одяг Кадмаса.

– Сюди! – Ілма простягнула руку в напрямку правого бокового коридору і запитала: – А ти хто?

– Оевінг.

– Оевінг? Мені твоє ім'я ні про що не говорить, – весело посміхнулася вона.

– Вибач, напевно, ти про мене не знаєш... Я був поранений. А Кадмас…

– Що сталося з Кадмасом? – вона тієї ж миті стала серйозною.

– Нічого... сподіваюся. Лихо сталося з моєю сестрою, Оейде... Її викрали, вбили охоронниць, і ледь не вбили мене...

Оевінг машинально торкнувся рукою рани на шиї.

Ілма насупилася. Чому Даегар від неї це приховав?

– І де тепер Кадмас?

– Поїхав на пошуки... Я не зміг, через рану... Ітамар і той, другий теж вирушили... – і замовк.

– Їдальня ось тут.

Але  їдальня виявилася  порожньою. Посеред столу горіла, плавилася, потріскувала товста свічка, хоча в її світлі вже не було потреби. Аніса, ховаючи ледь припухле від сліз обличчя, накривала сніданок.  

Ілма не знала про стосунки служниці та Кадмаса. Аніса їй подобалася і вона співчутливо поцікавилася в дівчини, чи не трапилася з нею якогось лиха?

– Ні, пані, – тихо і швидко відповіла Аніса, – я погано спала, тільки й усього...

– А куди подівся Даегар? – запитала Ілма, жестом пропонуючи Оевінгу сісти за стіл.

– Здається, він вирушив у стайню. Велів передати, що не затримається... Усе готово, пані. Я можу йти?

Ілма ласкаво посміхнулася і кивнула. Не здіймаючи очей, Аніса як тінь ковзнула в чорний зів бічного коридору.

– Я б хотіла  багато про що запитати, але тобі, напевно, важко говорити, – сказала Ілма, відсуваючи тарілку.

Від запаху гарячої їжі її раптово почало нудити, а у скронях тихо, але обтяжливо застукала кров.

Оевінг хлюпнув у келих трохи вина і випив.

– Мені боляче від того, що я не можу поїхати на пошуки сестри, не можу покарати тих, хто посмів її образити.  Мені доводиться сидіти тут, у безпеці і проклинати самого себе за бездіяльність.

Голос його звучав рівно, навіть холодно, але Ілма здогадувалася про те, якого зусилля волі йому це коштує.

– Де це сталося? – запитала вона.

– У дубовому гаю, трохи далі вашого кордону.

– І ти нічого не бачив, не пам'ятаєш?

– Ні, ні... Нас застали зненацька. 

Ілма задумливо постукала пальцями по білій, із золотистими візерунками чаші, де плавилася гаряча олія для коржів.

– Мені б хотілося знайти слова розради, але в мене їх немає... Це страшно. Я дуже сподіваюся, що твою сестру знайдуть...

Вона хотіла сказати: живою і здоровою, але не наважилася.

– Дякую тобі! Одне мене втішає: я досі відчуваю тепло її серця…

Важкі кроки пролунали за дверима, і в їдальню увійшов Даегар.