Розділ 16.1

Даегар дивився в темряву, прислухаючись до таємничих шерехів досвітньої години.  Думки дошкуляли йому, і не було ніякого порятунку від цих неспокійних думок.

Він не міг кинути  все і вирушити на допомогу Кадмасу, а мав завершити ритуал. Поки майбутнє Ілми закрите туманом невідомості, він подвійно відповідальний за її долю.  Саме він запалив для неї чаклунський вогонь і зобов'язаний бути поруч, коли вона прокинеться...

– Ти вчинив правильно. Зараз ти пов'язаний з Ілмою більше, ніж навіть її батько і мати, не забувай про це.

Так втішала сина Тіаніта, після того, як Ітамар, Нілас і Вард, лише змінивши коней і одяг, поскакали геть із Лянсіди і зникли в густих туманах дрімучого лісу.

– У легендах немає порад чи повчань, лише натяки, що ритуал вважається завершеним лише тоді, коли шлях пройдено до кінця.  Зрозуміти б, у чому сенс! – сказав  Даегар і подивився на матір з такою надією, немов вона знала відповіді на всі запитання, що немилосердно терзали його душу.

– Ніхто тобі цього не пояснить, любий.  Предки не залишили чітких описів, отож  може статися все, що завгодно,  – відповіла Тіаніта і легенько зітхнула. 

– Я думав про це на зворотному шляху. А якщо тепер ми віддалимося одне від одного?

– Спробуй слухати голос своєї інтуїції і виконувати закони, дані магією...

Слова матері дивно відгукувалися в душі Даегара. Невже  вона має рацію, то зв'язок між ним та Ілмою вже неможливо розірвати? Усвідомлення цього і втішило, і лякало його.

Безумовно, їхні долі й без того міцно пов'язані, але все ж таки  добровільні стосунки відмінні від тих, які магія сплела в єдиний, непорушний вузол. 

Найбільше за інше боявся він невдачі, хоча й не розумів, у чому вона може полягати. 

Якщо в Ілми не вийшло набути сили, то невідомо, якою вона прокинеться, як сприйме себе після ритуалу, якими очима дивитиметься на світ і на нього самого. А якщо вийшло? Чи не вирішить вона тоді, що таке життя занадто тісне для неї, чи не захоче випробувати повною мірою, на що тепер здатна?

Даегар лежав у темряві поруч із дівчиною, розсіяно  перебираючи пальцями її волосся, розкидане по подушці.  Чому ж вона так довго спить?

Даегар підвівся на лікті, обережно обмацав сухе, гаряче чоло Ілми, поклав долоню їй на груди, але серце сплячої билося майже беззвучно, невловимо.  

Він слухав шурхіт крові в її венах, але зрозуміти, чи набула ця кров нової сили –  не міг. Відчував лише, що в ній щось змінилося. 

Даегар знав: жодні відомі чари не розбудять її від цього сну, але очікування зводило його з розуму, навіювало страх і, чомусь відчай...

Він відкинувся на подушку і заплющив очі. 

Світанок розгорявся, але навколо, як і раніше, панувала прохолодна, густа напівтемрява. Вікно було закрите щільними темними фіранками. Перші боязкі промені світанку натикалися на цю перешкоду і не могли проникнути в кімнату.

Даегар глибоко зітхнув і раптом звалився кудись униз. Ліжко зникло, зникли і кімната, і сам будинок. 

Даегар почав падати з неймовірною швидкістю з жахливої висоти, але не страх, а насолода обвивала її тіло разом із хльосткими потоками гарячого повітря. 

Внизу тьмяно блиснула широка стрічка річки, і він одразу ж упізнав Темний Берег. Радше зрозумів, ніж почув, як хтось борсається в чорній воді, тоне, кличе на допомогу... Ілма?  Він побачив її абсолютно біле, нерухоме, мертве обличчя, чорні провали замість очей і губ.

 – Ілмо!

Він стрілою встромився у воду і підхопив дівчину, утримуючи її голову над поверхнею води.  

Але вона раптом розплющила очі, дивлячись божевільним поглядом, вишкірилася і, міцно обхопивши руками його плечі, з небаченою силою потягнула кудись  в густу безодню. 

Даегар слухняно опускався на дно, навіть не намагаючись вирватися з рук коханої. Її гострі нігті встромлялися в його шкіру, ніби кігті дикого звіра... 

– Даегаре…

Ніжний шепіт пролунав біля самого його вуха, віддаючись солодкою луною в крові.  

Він здригнувся всім тілом, відчувши ласкавий дотик до свого волосся.

Розплющив очі й побачив обличчя Ілми, що схилилося до нього.

Інстинктивно схопився, згріб дівчину в оберемок і міцно притиснув до своїх грудей.

– Ти прокинулася! Ну нарешті!

– Так! – відповіла дівчина тихо, чи то здивовано, чи то злякано, – А що не так?

Трохи вивільнившись із його рук, вона, насупивши брови, спантеличено озирнулася навкруги.

– Як ми потрапили до твоєї спальні?

– Що ти пам'ятаєш? – у свою чергу запитав Даегар.

Він обхопив долонями її обличчя і почав вдивлятися з ніжністю і затаєним болем.

–  Вогонь, який ти запалив,  – Ілма розгублено посміхнулася, –  і все...

–  Тільки вогонь?

– Не знаю... Я блукала в темряві, довго блукала, здається, там ще  хтось був...

– Після того, як вогонь згас, ти так і не прийшла до тями, – почав розповідати Даегар, – потім  оговталася, але знову заснула, не сказавши жодного слова. Чи  пам'ятаєш це?