Розділ 15.1

Не було ні сну, ні відпочинку. 

Скинувши дорожній плащ, Ріол повільно ходив кімнатою з кутка в куток, перебираючи спогади. На підлозі, під ногами диміли рожеві промені світанку, і птахи голосили за вікном, як здавалося, голосніше, ніж звичайно. У тому крику ввижалися йому передвістя, яких він не міг розгадати.

У глухих кутах кімнати, до яких не доторкнулась ранкове світло, ще таїлися пухкі чорні тіні, що не мали форми. 

Уява Ріола зараз створювала з цих тіней величезних невідомих тварюк, схожих на павуків. Тварюки завмерли в очікуванні, вони хотіли напасти, але теплі, прозорі промені піднімалися дедалі вище й вище, набираючи силу вогню, змушуючи тварюк  злякано стискатися й заповзати крізь ущелини вглиб кам'яних стін. Але Ріол розумів, вони повернуться, щойно встануть сутінки. 

Чи не вперше вождю Етеляни стало так важко перебувати на самоті у власних покоях.

Десь за стінами вже зазвучали обережні кроки – прокидалися слуги. Ріол знав: зараз хто-небудь постукає у двері, і не став чекати, вийшов із кімнати, і швидко попрямував униз.

На кухні, як і раніше, тлів вогонь.

Беввер, бурмочучи собі в ніс, повільно помішував зілля, що виходило парою і кипіло в триніжнику, встановленому на підлозі.

Вейла ретельно розтирала холодні, тремтячі пальці дівчинки, яка напівсиділа на лежанці, упершись спиною в подушки. 

Вона вже прокинулася і тепер дивилася перед собою сонним, абсолютно байдужим поглядом.  

Але бліде обличчя її порожевіло, заграло рум'янцем, а руде пасмо волосся, що падало на чорну тканину плаща, який прикривав груди, живіт і ноги до колін, стало ще яскравішим,  воно виблискувало в сонячних променях, немов живий вогонь.

Коли Ріол спустився, дівчина повернула до нього очі: великі, яскраво-зелені, із золотими іскрами на дні. Попри молочний колір обличчя і руде волосся, її брови і вії були чорними, наче сажа.

Ріол посміхнувся, але погляд дівчинки залишився таким самим байдужим, немов їй було все одно, де вона і що навколо неї відбувається.

Вейла не стала розпитувати чоловіка, чому він не захотів відпочивати, розуміла все без пояснень.

– Дізналися що-небудь? – неголосно запитав Ріол.

– У неї є мітка,  – сказав Беввер, не відриваючись від зілля.

–  Що за мітка?  

– Збоку, біля лівих грудей.  Малюнок блідо-блакитного кольору, немов сплетіння вен під шкірою.

Беввер невизначено знизав плечима, дістав з жаровні шматок вугілля і намалював на дерев'яній поверхні столу у мітку: три  кола з  зім'ятими, хвилястими краями,що були розташовані одне в одному.

Ріол уважно розглянув малюнок, але нічого не відчув.

– Я хочу побачити на власні очі.

– Не знаю, чи дозволить вона доторкнутися до себе тепер, коли прийшла до тями... Краще зачекаємо...

– Спершу треба заслужити її довіру, – сказала Вейла, – добре вже й те, що прокинулася... така гарненька... – вона простягнула руку і погладила дівчинку по круглій, зарожевілій щічці.

Та здригнулася, але не відсахнулася, тільки чорні вії злегка затріпотіли, гасячи золоті вогники  в очах.

– Якщо вам цікава моя думка, – почав Беввер і багатозначно замовк, крапаючи зіллям на шкіру своєї долоні й пробуючи язиком, чи готове?

– Говори вже! – нетерпляче велів Ріол.

Беввер не поспішав. Він приспікливо  розсмакував зілля, задоволено приклацнув язиком, прибрав казанок з триніжка і рухом руки погасив вогонь.

– Ймовірно, обряд, який здійснювали Ілма і Даегар, якимось чином потоншив грань або навстіж відкрив перехід... – і знову замовк.

– Ймовірно! – погодився Ріол, – але куди чи звідки?

– Світів по той бік багато!  

– Хочеш сказати, що це дівчина народжене там же, де бере початок Велика Річка? Легенди розповідають, що її витік знаходиться в землі, але не в нашій, а в іншій...

– Мені здається, що вона народжена там, де вогонь і вода здатні співіснувати, не суперечачи одне одному. У світі Великої Річки чи ні, про те поки що я судити не стану. Напоїмо її зіллям, це має допомогти... Я вважаю, що її мовчання і розгубленість – наслідки того важкого переходу...

– Вона вас слухає! – раптом вигукнула Вейла, і чоловіки миттю перевели очі на дівчинку, яка справді ледве повернула голову в їхній бік, наче прислухаючись до чогось або намагаючись щось зрозуміти.

– А раптом ми помиляємося? – засумнівався Ріол, – раптом вона звичайна, просто якимось чином течія принесла її до Темного Берега? Вона могла потрапити в річку, де завгодно...

– І потонути теж! – заперечив Беввер, – Але вона почала тонути, наскільки я зрозумів, саме там, де перебував Даегар і саме тоді...

– Що? 

– Поки нічого... втратив думку...

Беввер перелив зілля, що диміло, в неглибоку, скляну чашу і підійшов до лежанки.

Дівчинка злегка насупилася, не відриваючи уважного погляду від його рук.