Розділ 14.1

Бліда смужка на горизонті світлішала повільно, ніби неохоче, але ранковий серпанок вже обіймав верхівки дерев, що сонно шелестіли листям. 

У далекому гаю скрикував соловей, починав співати радісно і голосно, потім раптом затихав на найвищій ноті і знову скрикував, але вже в іншому місці: то  десь близько, то віддалік.

Ілма опритомніла ще на Темному березі, але продовжувала мовчати, дивилася невпевнено і трохи злякано, міцно притискалася спиною до грудей Даегара, а він тихо цілував її волосся і шепотів на вухо слова втіхи та любові.

Дівчинка, врятована з річки, так і не приходила до тями. Вона безвольно лежала поперек сідла, загорнута в плащ, а Ріол дбайливо підтримував її голову, похмуро і задумливо розглядаючи   біле, немов застигло лице в обрамленні яскраво-рудого волосся, вогняних спалахів  якого  не приховувала навіть досвітня каламуть.

Ітамар, ведучи в поводах коня Ілми, їхав останнім.

Майже без зупинок подолали вони шлях від Темного Берега  і зупинилися перед мостом, побудованом у тому місці, де Велика річка була більш вузькою та неглибокою.

Вже ніхто не пам'ятав того часу, коли, щоб потрапити з одного поселення в інше, треба було перейти річку вбрід, по товстих колодах, покладених на кам'янисте дно.

Такий спосіб переправи був не надто зручний для коней, тому жителі Лянсіди та Етеляни вирішили порушити вікові традиції та побудували широкий дерев'яний настил із поручнями, який з'єднав обидва береги. 

Опори в кам'яному  грунті річкового дна встановили  за допомогою заклинань. За мостом ретельно доглядали.

– Мабуть, краще відвезти Ілму додому! – сказав Ріол, стримуючи розпаленого коня, – там ми про неї подбаємо…

– Ні,  краще в Лянсіду, – твердо відповів Даегар, притискаючи голову безвольної дівчини до свого плеча, – поруч зі мною вона швидше прийде до тями і зможе щось розповісти.

На це Ріолу нічого було   заперечити,  і він погодився.

– Нехай буде так! Але Вейла хвилюється не менше за мене, хоче бачити дочку…

– Завтра вона буде вдома! – пообіцяв Даегар.

– А що з дівчиськом станемо робити? – спитав Ітамар, поглядаючи на дівчину, яка  лежала поперек седла обличчям до неба.

Ітамар розсіяно кусав губи, наче його мучили  якісь важкі сумніви.

– Ми уважно поставимося до всього, що з'явиться  з вод Великої річки, –  відповів Ріол.

– То  відвезеш її в Етеляну?

– Поки що! Там подивимося, що до чого... Спершу потрібно з'ясувати, хто вона і звідки взялася.

– Добре! Так і вчинимо.

Вони підхльоснули коней і роз'їхалися на різні боки: Даегар з Ітамаром поскакали вздовж пологого берега,  порослого рідкими кущами у бік Лянсіди, а Ріол з з дівчинкою через міст, в Етеляну.

Ріол ніяк  не міг заспокоїтися,  турбувався через те, що Даегару довелося пірнути у воду на Темному березі. Раніше, якщо вірити легендам, цього ніхто не робив.

Та  більш за інше, бентежила  його поява дівчинки. 

Магія Великої Ріки – сила холодна, безпристрасна і немає у цієї сили будь-яких конкретних цілей та намірів. Але й випадково вона теж нічого не дає…

Вождь застав Етеляну сплячою. Двір був порожній, ворота стайні зачинені. 

Забутий у землі смолоскип здригався під поривом легкого вітру, кидаючи на стіну стайні тьмяне, розпливчасте світло.

Ріол залишив коня біля конов'язі і на руках поніс дівчинку в будинок. Назустріч йому квапливо йшла Вейла.

Вона не спала, з хвилюванням і тривогою чекаючи на повернення чоловіка та доньки.

– Де Ілма? – спитала, з подивом дивлячись на блідий, майже безтілесний привид, що лежав на руках у Ріола.

– Даегар забрав її в Лянсіду. Чом би й ні! Нехай прийде до тями поруч із нареченим…

Він зайшов у кухню і обережно опустив дівчинку на лежанку біля стіни. Плащ, яким вона була вкрита,  зісковзнув і розпластався на підлозі.

Світло від вугілля, що тліло у вогнищі, уривчасто осяяло тонке біле тільце з маленькими грудьми, гостро виступаючими  ребрами, запалим животом  і вузькіми  стегнами.

У глибені її рудого волосся, що звисало вниз, заметушилися, запалали золотисто-червоні відблиски.

Ріол підняв плащ і накрив  худе дівоче тільце.

– Даегар витяг її з річки на Темному Березі, – відповів він на безмовне запитання дружини, – вона взялася нізвідки… Так і не приходить до тями…

– Це дар чи прокляття? – задумливо спитала Вейла, торкаючись рукою крижаного чола дівчинки, потім перемістила пальці на її шию і вловила під шкірою спокійне, тихе биття.

– Хто знає! Даегар вчинив інтуїтивно. Я не знаю всіх подробиць, ми не встигли поговорити.

– Чи не краще було залишити її там, де... – почала Вейла і замовкла, не знайшла в собі сили домовити до кінця.

–  Хто знає! – невпевнено повторив Ріол, – у жодному разі не можна відкидати те, що дає Велика Річка. Може, ця дівчинка надіслана нам матір'ю Води як священний дар…