Розділ 13.1

Голова, позбавлена волосся, здавалася незвично легкою, прохолода раннього ранку обвивала шкіру. Ніздрі лоскотав затхлий запах гнилої болотної води.

Та ще неприємніше пахло від Рамхеба. Оейде почало нудити від цього смороду застарілого поту, гострих приправ і ще чогось дуже нудотного.

Але вона терпіла. На превелике її щастя, заклинання захисту допомогло заспокоїтися, серце її билося рівно й тихо, кров текла спокійно й неспішно. 

– Клади сюди! – наказала Агіль.

Рамхеб опустив дівчину на одне з двох кам'яних підвищень, що стояли поруч на стійких купинах посеред хиткої болотної води.

Рука Оейде безвольно повисла і торкнулася високої трави, що росла навколо каменю.  Вона хотіла нею поворухнути, але до жаху свого зрозуміла, що зробити  це вдалося  з великими труднощами. 

Дівчина відчула дотик росяних стеблин: легкий, лагідний, і її душа раптом затремтіла від розуміння того, що їй залишилося жити, можливо, лише кілька миттєвостей, і розпач став таким сильним, що жоден розум уже не міг впоратися з ним.

І воля до опору згасла. Ні силою, ні хитрістю не здолати їй супротивників, якими рухає бажання не просто принести жертву богам, а насолодитися її муками, смаком крові, що незабаром проллється.

Нещодавня наснага згинула без сліду, і ненависть до амулета,   до всієї родової магії стиснула серця.  Звісно, ні від якої смертельної біди амулет не захистить, усі розмови про це – вигадки, пусті балачки.

– Може, придушити її злегка? – запитав Рамхеб, недбало кидаючи руку дівчини назад на холодний камінь.

– Ні... Навіть якщо прокинеться, нічого не зможе зробити! – зневажливо промовила Агіль і поклала долоню на рукоять кинджала, пристебнутого до вузького шкіряного пояса, що туго перетягнув її талію.

На матінці була темна сукня без рукавів, з відкритими плечима і низьким вирізом. Худі зап'ястя прикрашали браслети-вузли, сплетені зі шкіряних ниток, начинені всілякою магією, яку Агіль вважала найбільш дієвою.  

Волосся було гладко зачесане в пучок на потилиці, через що її маленька голова, що виступала вперед, була схожа на голову змії, яка приготувалася до кидка.

Гла, одягнена в короткий балахон на голе тіло, боса і розпатлана, метушилася біля другого каменю, викладаючи його тверду поверхню підстилкою з м'яких трав.

Поруч на пеньку стояли дві невеликі чаші, наповнені водою, пучки сухих трав, темна тканина, під якою лежало відрізане, заплетене в косу волосся Оейде.

– Може, виставити охрану? – знову  поцікавився Рамхеб, уважно озираючись на всі боки.

– Ні, нехай слуги відпочивають. Сьогодні ж ми покинемо це прокляте місце... Зараз приведу Тавіфу, – відповіла Агіль тремтячим від хвилювання голосом

– Листя полину, – вкрадливо  сказала Гла, коли матінка зникла в темряві, –  під час ворожіння воно не тліло, як годиться, а спалахнуло вогнем... Не думаю, що це добрий знак. 

– Твої передбачення ніколи не збуваються! – поблажливо відповів Рамхеб, – перед кожним ритуалом ти лякаєш тим, що нічого не вийде...

– Хіба ні? Хіба раніше виходило? 

– Цього разу має! Дівчина ідеальна… 

– Матінка одержима, – ще тихіше, з неприхованою образою в голосі вимовила Гла.

Вона не відчувала до сестри теплих почуттів і в глибині душі хотіла, щоб та, нарешті, померла і дала всім дихати вільно. Гла до нестями любила матір, але Агіль ніколи не помічала її обожнювання й усю свою ніжність віддавала Тавіфі, яка все одно не розуміла, що означає така безумовна  материнська любов.

– Не нам судити її вчинки, – знизав плечима Рамхеб і подивився на Оейде, розпластану на камені. 

Сукня дівчини злегка порвалася, напівоголюючи груди.  Навіть у темряві Рамхеб побачив, як під шкірою б'ється маленька синя жилка, повна крові, і вишкірився, облизнув губи.  

На відміну від Гли, він не пив людської крові, але ця несмілива пульсація знову збудила його, до білого розжарила чуттєвість, і він знехотя відступив назад, ледве стримуючи бажання накинутися на  дівчину зараз же, негайно.

– Неспокійно мені все ж таки... – після короткої паузи, знову завела Гла, – вона знатного роду, це видно…

– Ну і що?

– Може, й нічого!

З темряви почулося легке знайоме завивання, і скоро з'явилася Агіль, ведучи за руку Тавіфу. 

Та спотикалася, намагалася викрутити свою руку з руки матінки, смикала себе за волосся, злісно рвала воріт сукні, так, немов він її душив.

Наблизившись до каменя, Тавіфа підняла обличчя до темного неба, на якому все ще мерехтіли бліді зорі, і завила голосніше.

Агіль ласкаво погладила її по обличчю, шепочучи слова розради. Тавіфа замовкла і подивилася на матір божевільним, жалібним поглядом.

– Ось! – Гла дістала з-під  балахона пляшечку, відкоркувала й хлюпнула по три краплі в кожну з чаш, що стояли на пеньку.

Одну з них вона подала матінці. Коричнева зморщена рука Гли тремтіла.

Агіль узяла чашу, піднесла до губ Тавіфи. Та слухняно відкрила рот, зробила ковток і скривилася.