Розділ 11.1

Оейде намагалася піднятися, впиралася тремтячими руками в підстилку з сухої трави, але безсило падала вниз. Вона хотіла заговорити, сподівалася, що звук власного голосу зуміє заспокоїти серце, яке тремтіло від лютого страху, але ще з більшим  жахом  зрозуміла, що їй не вдається вимовити жодного слова, лише невиразний, ледь чутний  стогін вирвався з пересохлих, у запеченій крові, губ.

Матінка Агіль байдуже розглядала бліду змучену дівчину, яка  скорчилася перед нею на підлозі.

Колючим оцінювальним поглядом прослизнула вона по її фігурі, волоссю, обличчю і задоволено посміхнулася сама собі.  

Дуже вродлива, безсумнівно вродливіша за дві минулі жертви, а до того ж – ніжна, чуттєва, вперта.

Юна, гаряча кров тече в її венах. Нарешті їм справді пощастило!   Не дарма вони пройшли такий довгий шлях у ці землі, які багато хто називає Благодатними. 

– Чи гарна здобич, матінко? – заскрипів знайомий голос і від темної стіни відліпилася маленька згорблена фігурка. 

Спершу Оейде здалося, що фігурка належить дитині, але через мить зрозуміла, що карлиці.

Вона одного разу бачила таку, батько привіз із далеких земель, купив заради забави. Але та прожила недовго, померла від укусу змії. 

А ця була ще меншою на зріст, із широким кирпатим обличчям, на якому найяскравіше виділялися, блищали, надзвичайно товсті, схожі на слимаків, блідо-рожеві губи.

– Гарна! – сказала Агіль і, наблизившись до Оейде, доторкнулася кінчиком чобота до її закривавленої долоні, судомно впертої в оберемок сухої трави, – Що це, Гла? Ви її били?     

– Ні, ні! – карлиця так люто замотала великою головою, що рідкі пасма синяво-чорного волосся розлетілися в різні боки, наче купа рваного ганчір'я, – ми її й пальцем не чіпали. Напевно, сама об щось поранилася. Адже довелося поспішати...

– Так вона була з охороною?

– З охороною, матінко.  Але нам раптовість на руку, і з трьома ми впоралися, а було б їх більше –  хтозна! 

– Ну-ка, що там у неї... Пояс, наче  із золота? Мабуть,  знатного роду дівчина. Як думаєш, Гла?

– Напевно, важлива пташка! – блідо-сірі очі карлиці хижо заблищали.

– Поклич Рамхеба! – веліла Агіль.

Оейде знову тихо застогнала. У неї гуділо у скронях, пронизливий біль по колу розривав голову, перед очима плавали ошметки темного туману. 

Але незважаючи на біль і нудоту, вона зуміла зрозуміти, що перебуває у якомусь сараї, з низьким дахом, зі щілинами у  кривих дошках, крізь які всередину проливаються вузькі смуги світла.

Агіль нахилилася майже впритул до неї. 

Оейде побачила її обвітрене обличчя, тонкі губи, розкосі чорно-горіхові очі, над якими гордо розліталися густі брови.

– Хто ж ти така? – задумливо промовила Агіль, проводячи довгими пальцями по чіткому контуру її обличчя і випросталася, почувши кроки.

До сараю увійшов чоловік і став у дверях, склавши руки на грудях.

–  Будеш її охороняти,  – веліла Агіль.

– Чи потрібно? – спитав  чоловік трохи  роздратуванно, – Простіше зв'язати і нехай собі лежить до світанку...

Оейде впізнала голос другого свого викрадача.  

– Роби, що тобі кажуть!  

Чоловік схилив голову.

– Але спершу, – Агіль знову окинула  дівчину  пронизливим поглядом, –  дай-но сюди те, що в неї на талії!

Рамхеб нахилився до Оейде, яка ледь дихала, зірвав пояс і простягнув його матінці.

Та задумливо провела долонею по гранях золотих кілець, уважно розглянула підвіску у вигляді триликого місяця.

– Можливо, нам пощастило навіть більше, ніж ми уявляємо, – пробурмотіла собі під ніс, –  треба  її краще обшукати…

– Мені це зробити? – вишкірився  Рамхеб.

– Ні, це зробить Гла.  

Карлиця, важко припадаючи на ліву ногу, наблизилася до Оейде і  з несподіваною силою повалила її навзнак. Чіпкі сухі руки проникли під одяг і почали обмацувати тіло.

Оейде зібрала всю свою волю і зробила спробу відштовхнути карлицю.

– То воно ще й сіпається, – невдоволено проскрипіла Гла і з лютою насолодою вщипнула дівчину за стегно, встромляючи в її шкіру гострі уламки нігтів. 

Оейде застогнала, і як не старалася, а сліз стримати не змогла.

– Обережніше! – рявкнула Агіль, – не зіпсуй те, що не нам належить!

– Така ніжна м'яка шкіра, – облизавши товсті губи-слизні, сказала Гла.

– І думати не смій! – попередила Агіль, побачивши хтивий блиск, що осяяв темні очі Рамхеба, –для твоїх задоволень достатньо простих дівчат.

– Ця надто вродлива! – сказав він і грайливо смикнув себе за чорну, кучеряву бороду.

– Тримай пристрасть у вузді, інакше поплатишся головою! – холодно застерегла Агіль.

Гла засміялася скрипучим, гугнявим сміхом і, обмацавши тіло Оейде, почала мацати складки її м'ятої сукні.