10.2

Час навколо немов зупинився, але Даегар продовжував терпляче чекати. Він нічим не міг допомогти Ілмі. Де б вона зараз не перебувала, цей шлях їй судилося подолати на самоті. 

Синій кокон так само утримував безвольне тіло дівчини, і воно, як і раніше, повільно кружляло навколо своєї осі. Стіна води завмерла і стала наче лід, і язики полум'я застигли всередині цього льоду химерними візерунками.

Даегар сидів під деревом, спершись спиною на твердий стовбур  і боровся з нападами сну, які час від часу долали його, навалювалися, немов гаряча, м'яка хмара. 

Він боявся заснути і втратити контроль над тим, що відбувається. 

Він гадки не мав, скільки ще потрібно чекати, і не наважувався застосувати будь-яке, навіть найпростіше заклинання, бо  не знав, якими можуть бути наслідки.

Легенди попереджали: якщо шукачка магії почне, але  не завершить свій шлях, то стихії ніколи не благословлять її. Той, хто закликає силу, має прийняти й виконати всі умови.

Тож він міг лише чекати і сподіватися на те, що з Ілмою не станеться жодної біди.

Він не знав, коли і як вона отямиться, не знав, чи відразу прийде до тями, чи на це знадобиться час. У будь-якому разі він зобов'язаний бути поруч, зобов'язаний залишатися сильним і впевненим у собі, щоб підтримати її, коли обряд завершиться. 

Тихо було навколо. Тихо, порожньо і надзвичайно сумно.

Нудьга, немов сірий туман затягувала душу Даегара. Життя, що  колись тішило кожним днем, раптом почало тьмяніти і танути, як тане  останній сонячний промінь, коли його пожирає тінь сутінків.

Даегар бачив крізь дерева воду і проблиски світла на ній. Ці проблиски  то спалахували, то знову згасали, заворожуючи його, і без того спантеличену  свідомість.

І думка, що там, на дні Великої річки, він знайде таке, чого в справжньому житті ніколи не пізнає, дедалі наполегливіше струменіло в його крові. Там, глибоко під чорною водою, приховано багато  таємниць. Там виконуються всі бажання. Там він знайде кохання, недоступне нікому з тих, хто живе під небом...

Думка кликала його, спокушала солодким тремтливим голосом. Серце забилося приглушено, погляд затуманився.

На якусь мить зачарований Даегар і зовсім забув про Ілму, але тут же прокинувся і потряс головою, намагаючись розвіяти раптову ману. Він зрозумів: випробовують не тільки Ілму, а й його самого. 

Якийсь несвідомий страх торкнувся його серця. Він не прислухався до інтуїції, піддався почуттю, то що тепер буде з ним, з Ілмою...

Щось дзвінко хлюпнуло в річці, ліворуч від берега, і вся ніч немов здригнулася від цього звуку.  Вітер теж прокинувся і, розправляючи сонні крила, вкрадливо зашуршав,   монотонно загудів у густих кронах.

Даегар ліниво повернув голову на цей звук і знову перевів погляд на Ілму, таку близьку і таку недоступну за кільцем застиглих стихій. Де вона зараз? Що бачить, що відчуває?

Сплеск повторився. Даегар насторожився і піднявся, вслухаючись і вдивляючись. Може, якась дивовижна істота, яка живе у хвилях Великої річки, виринула на поверхню, щоб вдосталь погрітися в теплому світлі ясних зірок? 

Якби він не охороняв спокій Ілми, то неодмінно б пішов подивитися, що там відбувається. Він багато чув про тих, хто мешкає на дні, але жодного разу їх не бачив,  бо вони не показувалися нікому. 

Даегар глибоко зітхнув і знову сів під дерево.

Але наступної миті вода в річці захлюпалася так голосно, що він знову схопився.

Тонкий переляканий крик, чи то дитячий, чи то жіночий прокотився над річкою.

Спершу Даегар подумав, що той крик народився під небом, але тут же зрозумів, що все навпаки: він народився у воді, піднісся до неба і повернувся назад, луною відгукнувся від зоряних граней.

Хтось відчайдушно борсався посеред річки, спінюючи тиху водну гладь. Хтось кричав з останніх сил, благаючи про допомогу, і крик цей ставав дедалі слабшим.

Даегар кинувся до берега, але тут же зупинився і обернувся. Стіна води знову почала рухатися, вогонь струсив з себе невидимі кайдани, почав розправлятися і тихенько тремтіти. Тіло Ілми, що кружляло над галявиною, зупинилося... 

Обряд завершувався, душа дівчини  поверталася.

Він побіг було до неї, забувши про все, але крик з річки повторився, вже не крик, а плач: дитячий, жалісливо-відчайдушний. Вода сплеснула ще раз – і все змовкло, наче захлинулося.

Тоді, задихаючись, кинувся до води і поплив туди, де хвилі все ще розходилися колами, змикаючись над маленькою тінню, що повільно опускалася в нетра  річки. 

Даегар пірнув глибше, побачив хмару волосся, що летіло навколо білого обличчя з чорними западинами очних ямок. Він каменем пішов донизу, опинився під нею, енергійно виштовхнув її наверх і, знову злетівши, підхопив біля самої поверхні й висмикнув назовні, на свіже повітря.

"Років п'ятнадцять, не більше!" – подумав машинально, дивлячись на її білі круглі щоки і посинілі губи, але не втративши дитячого обрису, губи.

З берега донісся рев вогню. Ілма! У кілька сильних помахів Даегар досяг берега і, перекинувши врятовану дівчинку через плече, метнувся до галявини.