Розділ 10.1

Ілма не встигла зрозуміти, що сталося. Ще мить тому бурмотіла вона слова заклику, відчувала поруч присутність Даегара, і раптом він кудись зник, і все зникло.

Вона розплющила очі і здивовано озирнулася на всі боки. 

Нічого, начебто, не змінилося: те саме листя шелестіло довкола мертвої галявини, ті самі три ясні зірочки дивилися на неї з неба і чутно було, як тихо дзюрчить вода по камінню,  як хлюпають у берег нічні хвилі.

Дивовижним, таким, яке  не належить цьому світу, здалося Ілмі те бліде синювате світло, що тихо стелиться біля самої землі. Звідки воно взялося? Може, вона сама створила його своїм заклинанням?

Ілма, стурбовано хмурячись, покинула межі магічного кола.

Вона пошукала очима сорочку, яку кинула на траву під деревом, перед тим як почати обряд, але не знайшла.

Утім, нагота дівчину мало бентежила. Набагато сильніше турбувало зникнення Даегара. Чуття підказувало їй, що вона не там, де почала шлях, що магія, вірно, перенесла її в інші, далекі від реальності світи Та чи отримає вона у цих світах те, що бажає?  Поряд немає Даегара, а отже  – немає захисту. Чи так і повинно бути?

Ілма рушила вздовж річки, обережно ступаючи по сухій і жорсткій траві. 

Вона абсолютно не уявляла, куди їй треба  йти. Навряд чи те, що вона шукає, знаходиться на цьому острові. Чи не краще переплисти річку і  спробувати повернутися до Етеляни?  Але вона нічого не знає про потойбіччя.

І тихий жах раптово стиснув її серце. А якщо все пішло не так, як повинно, і в цьому світі, охопленому дивним неживим світлом, немає ні Етеляни, ні Лянсіди? Чи можливо, що магія перенесла її в ті часи, коли на Променистих берегах взагалі нічого не було?

Ілма в хвилюванні зчепила долоні й міцно притиснула їх до грудей. Краще вже не думати про таке... Вона не одна, у будь якому випадку десь існує Даегар. Він зрозуміє, що трапилося лихо, він поверне все до початку.   

Але страх став такий сильний, що Ілмі захотілося впасти ниць у цю жорстку траву і довго, невтішно ридати.  Вона щосили стиснула зуби і продовжила йти вперед.

Ні, обряд цілком безпечний. Напевно, вона даремно лякає саму себе. Напевно, все так і має бути. Потрібно відмовитися від сумнівів і прийняти все таким, яким воно є, чи яким ввижається.

За деревами тьмяно блиснуло нерухоме річкове срібло.

Переплетення гілок над водою  зараз здавалося ще привабливішим і ще наполегливіше кликало воно  дівчину під свій таємничий покрив.  

Ілма не стала опиратися. Ступила у воду і  не здивувалося, що темна вода  стала немов  тверда земля.

Але пішла повільно, все ще не довіряючи застиглим сріблястим хвилям під ногами. Густа темрява, що неухильно насувалася, зачаровувала дівчину. 

По мірі  того, як заглиблювалася вона під покров сплетених наглухо гілок, дерева нависали дедалі грізніше, дедалі таємничіше, і, нарешті, цілковита пітьма оточила її з усіх боків, лише вода під ногами продовжувала виблискувати, наче підсвічена зсередини.

Ілма очікувала, що коридор зараз упреться в ліс, але він усе тягнувся, і йому не було ні кінця ні краю.

Ілма напружила очі, їй чи то привиділося, чи то справді вдалечині спалахнуло на мить золотисте полум'я.

–  Даегар?

І не почула свого голосу, він упав у темряву як у трясовину.

Дівчина зупинилася.

– Хто тут? Є хто поруч?

Густа тиша задзвеніла у вухах.

Можливо, її випробування полягає в тому, щоб знайти вихід із темряви?  Темрява – це її життя без сили, а світло – магія, яку вона так пристрасно прагне отримати.

Ілма простягнула руки, немов намагаючись обмацати морок.  

А може, даремно пішла вона по воді, спокушена передчуттями? Чи не  обдурили її ти передчуття? Що, якщо їй тепер вічно доведеться блукати в цій нерозгаданій темряві, в цій моторошній порожнечі?

– Мати Води... Бог Вогню... Від мертвих до живих... слова заповідні... споконвічна сила в моїй душі... проведи стежкою туману, до початку того, що вже завершилося... – переривчасто забурмотіла вона слова, що прийшли нізвідки, немов хтось невідомий нашіптував їх їй у вуха.

Чи спить вона? Чи бачить сон? Може, щось пішло не так і обряд довелося перервати? Тоді чому Даегар досі не розбудив її?

– Від мертвих до живих... стежкою туману до початку того, що вже завершилося... –   проказала ще раз.

І водна гладь, втративши твердість і надійність, розверзлася під її ногами.

Ілма впала вниз. Чорна, в'язка імла зімкнулася над її головою. Дівчина з відчайдушною силою змахнула руками, намагаючись виринути на поверхню, але щось продовжувало тягнути її все глибше і глибше під воду.

Нарешті ноги торкнулися крижаного піску на дні.  Тієї ж миті пісок заворушився, закрутився вихорами, і дівчину потягнуло ще нижче, в якісь невідомі чорні нетрі підводного світу.

Ілма навіть злякатися не встигла, як уже опинилася під товщею піску, який усе продовжував сипати й сипати зверху.

Вона міцно заплющила очі, затримала дихання. Політ униз був стрімкий і  нескінченний. Дівчина здавалося, що повз неї зі свистом проноситься час.