9.2

Середина ночі підбиралася все ближче, зовсім недовго залишилося до заповітної години народження.

Даегар набрав у долоні суху землю, хотів визначити, чи зберегла вона в собі попіл вогнищ, що горіли тут колись, але нічого не зміг відчути, мертва земля надійно зберігала таємниці минулих обрядів.

І Даегар відразу зрозумів, чому. Ілма не повинна йти дорогою, прокладеною іншими шукачками. На неї чекає власний шлях, власний обряд. Цей здогад його злегка занепокоїв.

Маленька срібляста змійка ковзнула з-під ніг Ілми прямо на мертву галявину, застигла на мить посеред неї, піднявши голову і дивлячись начебто здивовано, потім прошмигнула в густу траву.

Ілма запізно скрикнула і здивувалася тому, як несподівано уповільнилися всі її думки і дії.

– Мене в сон хилить, – жалібно промовила вона, борючись із непереборним бажанням упасти на це м'яке покривало з трав і квітів, заплющити очі й зануритися у світ сновидінь.

– В описах обряду такого не було... – стривожено сказав Даегар, – Справді, для кожного тут має місце  своє випробування. Почекай-но!

– Чекаю, – прошепотіла Ілма і, зробивши крок убік, сперлася плечем об стовбур тонкого дерева, притулилася чолом до його шорсткої кори.

Даегар швидко пішов на звук води, що дзюрчала неподалік, і незабаром виявив джерело: тонку звивисту цівку, що тремтіла   поміж дрібного, вкритого мохом каміння.

Він зірвав широкий лист папороті, якого тут було  вдосталь, зробив з нього чашу і, надійно закріпивши дно, опустив чашу в струмок, наповнив її водою.

Спершу спробував сам, вода виявилася трохи солодкуватою, не звичною для його смаку.  Але це нічого не означало. У легендах було сказано, що на Темному березі суть буденних речей може змінюватися, і все поставатиме інакшим, незнайомим, тому не слід шукати причин, а краще просто приймати реальність такою, якою вона ввижається.

Коли Даегар повернувся, Ілма сиділа на траві, і очі її були заплющені, а дихання рівним і майже непомітним. Даегар присів поруч і торкнувся  плеча дівчини.

– Ні, ні, я не сплю... ні... – забурмотіла вона, впала головою йому на коліна і знову затихла.

Даегар вирішив діяти за натхненням.  Спершу він просто намочив водою її губи й очі, але Ілма не прокинулася, лише тихо застогнала, немов потривожена дитина. 

Даегар насупив брови. Йому знадобиться кров, а ніж, за умовою обряду, він залишив на березі, разом з одягом.

Трохи подумавши, Даегар прокусив зубами шкіру на руці і струсив  у чашу кілька крапель своєї крові.

Потім відкрив Ілмі рот і влив туди трохи  води. 

Тілом дівчини пробігла судома, вона сіпнулася, скрикнула, наче в жахливому сні, і розплющила очі.

– Даегар! Що... – і здивовано озирнулася на всі боки, – мені наснилося, начебто я вдома, у своєму ліжку, а крізь вікно мерехтить зоряне світло, таке тепле,  ласкаве...

– Тепер мені зрозуміло, чому сюди краще не вирушати наодинці, – сказав Даегар, знову підносячи чашу до губ Ілми, – випий до кінця. Я додав у воду свою кров. Це поверне  тобі сили...

Ілма випила, і залишки сонливості зникли, а тіло знову наповнилося енергією. 

Вона сперлася долонею об землю, щоб піднятися, і тут же відсмикнула руку, відчувши під нею щось холодне і швидке.

–  Змія! 

Даегар сунув пальці в густу траву і діставши маленьку змійку, посадив її на свою долоню. 

Та й не думала тікати, сиділа струнко, тільки голову підняла, розгойдуючись з одного боку в інший і тріпочучи червоним гострим язиком, але не загрозливо, а наче вітаючи.

– Судячи з усього, вони не отруйні, – сказав Даегар і опустив змійку назад у траву, – Тепер час! Ми й так зволікали... Ніч від півночі до світанку – коротка.

– Але не обов'язково чекати світанку, – сказала Ілма, підводячись, – Стихії або відгукнуться, або ні, незалежно від того, чи сонце, місяць, чи зорі світитимуть на небі.

За примхливими нотками, що прозвучали в її голосі, Даегар зрозумів, що сперечатися з Ілмою  зараз немає сенсу. До того ж, вона має рацію, і точного часу для проведення обряду в жодній з легенд не вказувалося.  

– Добре! Тоді приступимо...

Ілма скинула з себе все ще вологу сорочку, розпустила волосся, стала в центрі порожньої галявини – мітки смерті. Вона хвилювалася так сильно, що коліна її підкошувалися, тіло вкривалося крижаним потом, а зуби стукали. 

Так сяк заспокоївшись, Ілма, зібравши всю надію, весь біль, що сімнадцять років накопичувалися в її душі, звернулася до сил Вогню й Води, не тільки до тих, що панують у межах видимого світу, а й до тих, що керують долями по той бік життя.

Слова звернення дівчина придумала заздалегідь, багато разів переінакшувала їх, додавала фрази, прибирала, і тепер, стоячи, нарешті, на порозі, який веде в невідомість, вона знов забула все, що вигадала, і казала те, що палахкотіло в її серці, казала незв'язно, бездумно, відчайдушно...

І трави навколо почали тихо дзвеніти, дерева залапатали темним листям, блідо-синювате світло побігло по їхніх стовбурах, повторюючи кожний вигин зморшкуватої кори, і те саме чудесне світло: тихе й мертвотне почало пробиватися з-під землі то тут, то там.