Розділ 9.1

Думка про ритуал заклику сили вже довгий час тривожила душу Ілми. Але дівчина ніяк не могла утвердитися у своїх намірах, з трепетом чекала вона повноліття. Адже закликати магію можна лише один раз: протягом трьох днів після сімнадцятиріччя, а після цього  всі зусилля  вже будуть марними.  

Та, шукачка, яка наважиться вирушити до Темного берега на самоті, навряд чи доб'ється успіху, – попереджали легенди.  Її має супроводжувати близький родич, що мав силу: батько, брат, наречений, але неодмінно – чоловік. 

Ілма досконально вивчила порядок проведення обряду, знала, що і як слід робити, але розуміла: без певних умінь жодне з бажань не втілитися, бо вона не зуміє об'єднати вогонь і воду.  І що тоді залишиться? Благати стихії про те, щоб вони з'єдналися і відкрили їй знання предків? До того ж багато чого в обряді залежить від її супутника, а не від неї самої.

Ілма здогадувалася: Даегар теж вивчив стародавні обряди, нехай і  потай, не зізнаючись  в цьому.

Ілма розуміла: його пропозиція не була лише гарячим поривом душі. Даегар, як і вона сама, довгий час плекав цю думку у своєму серці, дозволяв  їй набути чітких обрисів і утвердитися.

Здогадувалася, але часто таїла образу за те, що він не хотів її втішати, а, навпаки, уникав розмов на ті теми, які так хвилювали дівчину. 

Але розпач і усвідомлення власної безпорадності настільки сильно дошкуляло їй часом, що вона починала дорікати всім – і батькам, і Даегару   в  жорстокості, в байдужості до її потреб…

Ілма торкнулася вологими пальцями палаючого обличчя і піднялася.

– Мені страшно! – сказала вона і безвольно притулилася головою до грудей Даегара, але наступної миті вже прийшла до тями, відсторонилася, розпрямила плечі.

Та  він не відпустив її, знову привернув до себе і поцілував.

Ілма пильно подивилася в його очі, що віддзеркалювали сріблясто-зеленувате світло ночі.

– Мені ось усе думається, чому я не попросила батька супроводжувати мене...

– То чому? – запитав Даегар, продовжуючи обережно обмацувати її сухі, гарячі губи своїми.

– Напевно, хотіла, щоб саме ти був поруч зі мною в цей час... 

–  Але все так і вийшло, я тут, поруч із тобою, ось-ось настане  північ, і нам  вже час готуватися...

– Я немов біля якоїсь межі стою, і ногу вже занесла, а крок зробити боюся...

– Не бійся. Єдине, що ти можеш втратити – надію. Але ця втрата, хоч і велика, все ж – не вбивча. Надія народитися заново, і ти знову приймеш її в своє серце, навіть якщо вона буде іншою, не схожу на ту, яка гріє тебе зараз.

–  Добре, що хоча б у тебе залишається чистий розум і холодна кров. Ти подумаєш за нас обох! –  сказала Ілма і ласкаво погладила Даегара по щоці.

– Тоді припинимо гаяти  час на розмови... Встигнемо наговоритися після завершення обряду.

Коні все ще продовжували дрімати, лише зрідка один з них сонно кивав  головою і шумно зітхав.

Даегар про всяк випадок окреслив навколо коней захисне коло. Він припускав, що в цих непроглядних дрімучих хащах можуть  мешкати дикі звірі.  Іншої загрози Даегар не чекав.

Поки він займався кіньми, Ілма зняла з себе верхній одяг, ретельно розправила і повісила на нижніх гілках, залишилася лише в сорочці з плотної  світлої тканини, що доходила до колін.

Вона закріпила вузлом волосся на маківці, щоб воно не намокло, і ступила в темну воду річки – теплу й густу, наче розігріта смола, з якої діти в Етеляні виготовляють усілякі забавні фігурки на дарунок Богові Вогню.

– Не пливи одна! – окликнув її Даегар, теж звільняючись від верхнього одягу, – лише Матері Води відомо, що ховається в цих безтурботних глибинах!

Але його побоювання не виправдалися. Ніщо не завадило їм переплисти тиху гладь затону і вибратися на берег острова – вербового листа.

Ілма зупинилася на кромці, з дитячим захопленням вдивляючись у широкий чорний коридор, утворений водою і переплетенням гілок.

Він вабив її невідворотно, їй пристрасно хотілося поплисти туди, де темрява ставала нескінченністю. Її не полишало відчуття, що там ховається щось дуже таємне,  заборонене.

– Іди сюди! – почула голос Даегара, що пролунав з-за дерев, – тут є зручне місце... Дуже доречно.

Ілма здригнувшись, відвела очі від спокусливої темряви і побігла на його голос.

– Немов навмисне для нашого обряду, – сказав Даегар, простягаючи Ілмі руку, – Дивись-но!

То була невелика галявина, на якій нічого не росло, жодного клаптика трави, хоча навколо розливалося буйство зелені та лісових квітів. 

І навіть дерева відвернулися, жодна маленька гілочка не схилялася в бік тієї галявини.  Мітка смерті посеред тріумфу життя.

–  Тут? – невпевнено запитала Ілма.

– Кращого місця не побажаєш, – серйозно відповів Даегар, – Тобі потрібно наблизитися до Підземелля переходу, щоб повернути втрачене... За традицією, ти маєш символічно померти...

– Тобі відомо, що і як слід робити?

– Звісно! Не турбуйся і думай про себе.