8.2

Ілма тихенько відняла в нього  свою руку і задумливо почала вибирати з волосся прилипле дрібне листя.

Щезли всі шерехи і шарудіння, замовкли кущі, приборкані безвітрям тихого вечора. Пташина  зграйка утихимиренно опустилися до своїх гнізд.

Заспокоїлися й коні, знову слухняно рушили вперед, у непрохідні хащі,  ступаючи безшумно й обережно по вкритій мохами землі. 

Лісом  розливалося вогняне світло вечірньої зорі. Воно просочуючись крізь візерункову в’язь листя і спалахувало на темно-непроникному полотні папоротевих заростей.

Ілма напружено прислухалася, намагаючись зрозуміти, про що мовчить її серце. 

Дівчина пристрасно бажала сили, якої була позбавлена, і водночас боялася вона, що, коли отримає бажане,  то не впорається з тією великою відповідальністю, яку одразу ж накладе на неї володіння чарами.

Керувати магією вчилися з дитинства.  Чим старшою ставала дитина, тим сильнішою робилася і її магія, а Ілмі не довелося випробувати, що це таке: існувати в гармонії зі своєю силою.

Дівчина дивилася на змішання яскравих, золотисто-червоних і зелених фарб заходу сонця, і її душу охоплювало дивне відчуття приреченості та страху.

Можливо, поки не пізно, краще відмовитися від цієї задумки та  повернутися? Але якщо вона зазнає страху та  відступить, то зрадить саму себе, зрадить усі свої мрії та надії.

І серце Ілми знову потонуло у хвилях образи й гіркоти.  Даегар не відмовився супроводжувати її до Темного Берега, навпаки, сам запропонував поїздку, як завжди, відгадавши її таємні бажання!  

Якби вона не знайшла союзника, то навряд чи наважилася б вирушити у таку подорож наодинці. Вона б злилася і страждала, зганяючи весь розпач, біль та  безпорадність на Даегарі, але врешті-решт змирилася б із неминучим.

Так розмірковувала Ілма, спостерігаючи, як тьмяніє небо, як примари ночі здіймаються від землі та зростають, набуваючи сили, розповзаються на всі боки, накриваючи чорною тінню весь навколишній світ.

Ілма розчесала пальцями сплутану біля холки кінську гриву. Звичайно, вона б нізащо не зізналася Даегару у своїх думках. Але що далі, то в більший смуток, немов у безодню, занурювалась її душа.

– Ілма! – покликав Даегар і дівчина, зайнята власними переживаннями, не відразу почула його тихий голос. – Що з тобою? У тебе стривожений вигляд.

– Не знаю... Така порожнеча всередині, немов щось втрачаю, а що саме  – не можу ніяк зрозуміти.

– Боїшся розчарування?

– Боюся всього, що може змінити моє життя! –  зізналася вона.

– Чи не краще тоді відмовитися від задуманого? – запитав Даегар, пильно на неї дивлячись, і Ілма болісно здригнулася: він знову побачив її думки, почув стогони її серця, відчув тремтіння її душі.

Але його здогадливість, його слова несподівано зміцнили її впевненість у тому, що вона ухвалила правильне рішення – і немає значення, чим цей шлях для неї закінчиться: перемогою чи поразкою.

– Ні! – відповіла вона твердо, – вже будь як буде! Нехай після я не буду звинувачувати себе в тому, що злякалася, а тебе –  в тому, що ти мене не зупинив. Тому їдемо вперед, до кінця!

– Я не думаю, що нам загрожує небезпека. У легендах немає нічого про те, що хтось не повернувся з Темного Берега.  Ритуал призову складний, але начеб-то безпечний.  Вищі сили або приймуть тебе до себе, або відмовлять у своєму заступництві. Тебе турбує те, що ми, можливо, нічого не   придбаємо?

– Не ми, а лише я! Але готова і до цього! – злегка знизала плечима Ілма, – бо  ніхто не владний над силами, що керують магією. З ними марно сперечатися, їх марно благати...

І Даегар зрозумів, що турбує його кохану, але, як завжди, ні в чому не став її переконувати. 

Він знав, що Ілма сама має розібратися у своїх сумнівах і сподіваннях, пережити біль і страх, тільки тоді вона зуміє провести обряд як годиться, не піддаючись зайвим емоціям.

Темніло повільно але  неухильно. Тільки вгорі, над вершинами дерев все ще проглядалися світлі плями неба, а сам ліс уже огортала густа, майже непроникна темрява.

Даегар їхав попереду, прокладаючи дорогу. Морок не позбавляв його можливості бачити, зір його залишався таким же ясним, як і при світлі білого дня.

А Ілма не вміла дивитися крізь темряву. Для того, щоб отримати нічний зір, їй доводилося використовувати зілля і змови, пов'язані іншими.

Але вона не дивилася вперед. Закинувши голову, милувалася вона  темно-синім небом, в якому жевріли, тихо мерехтячи, маленькі зірочки. Вони здавалися їй провісницями чогось далекого, неминучого але, неодмінно щасливого. 

І дуже хотілося Ілмі зрозуміти звідки, з майбутнього чи з минулого, дивляться на землю світлі очі зірок. Але ті таємниці залишалися недоступними навіть для наймудріших мудреців і найсильніших магів Великої Річки.

– Темний Берег, – вимовив Даегар, і голос його злегка затремтів.

Ілма повільно, немов знехотя, відірвала допитливий погляд від неба, опустила голову і подивилася вперед.

Зарості чорних верб сплелися кронами й корінням так, що утворили над землею круглий прохід – магічне кільце, яке нібито розділило світ на дві частини, і з того боку на цей крізь лилося  крізь  той прохід сріблясто-зелене сяйво.