Розділ 8.1

– Жодна з наших легенд не згадує, що ж відбувається на Темному березі з тими небагатьма, хто побажав повернути собі силу.   Є послідовний опис самого обряду: що і як слід робити, але не розповідається про їхні страхи, надії, враження. І жодного слова про те, хто ж наприкінці всіх тих шляхів знайшов силу, а хто ні. Згадується тільки, що буває і так, і сяк. Досить дивно, Даегаре! 

– Ритуал не терпить розголосу, як і сам Темний берег не терпить пустої цікавості.  У легендах Лянсіди про це сказано зовсім мало. Мої предки набагато рідше відвідували Темний берег, ніж твої. Тому вони не зосереджували на цьому багато уваги. 

– Але ж відвідували?

– Так, інколи…  Хтось проїжджав мимо та завертав поглянути, що ж там такого особливого, хтось хотів получити благословення води та вогню. Зараз важко стверджувати напевне, бо дуже давно  там вже ніхто не був… Щодо якоїсь незвичайної магії, то там її ніхто не бачив і не відчував. Таке написано у наших літописах.

– Але ж предки звідкись дізналися, що саме там можна повернути силу, – задумливо  промовила  Ілма, – Дивно й те, що ніде не розповідається, чому деякі дівчата Етеляни інколи народжуються без магії. Може, якби ми знали причину, то зуміли б уникнути наслідків?

Проходи між кущами і деревами ставали дедалі більш вузькими та   густішими. Кінські копита тонули в темно-зелених хвилях папоротевих заростей. Нагріте сонцем, тепле листя м'яко торкалося плечей, шиї, голови, плуталося у волоссі. 

Ілма і Даегар знали прикмети: що густішим й непрогляднішим робився ліс, тім  ближчим ставав Темний берег.

– Предки залишили багато нерозкритих таємниць і дивних загадок. Звідки взялися наші племена на цих Променистих берегах? Де витік?  Адже далеко не всі володіють магією, здатною змінювати сутність речей. Сила інших незмірно менша за нашу. Є й такі, які й зовсім не володіють жодною силою. 

– А ти знав, що предки називали нашу річку Енла? Ми кличемо її Великою, а стара назва майже забулася. Ти знав про це? – запитала Ілма, із захопленням розглядаючи сонячні відблиски, що тремтіли у похмурій глибині деревних крон.

– Про це написано в наших книгах. Багато колишніх назв втратилися, стерлися з пам'яті і мови тих, хто живе нині.

Даегар трохи призупинив коня і прислухався до м'якого шелесту дерев, і рідкого, тихого щебетання птахів.

Ілма теж зупинилася, з цікавістю роздивляючи його затінене і від того ще більш привабливе, красиве якоюсь нерозгаданою красою, обличчя.

Вона придушила важке зітхання. Щось неясне тривожило її, немов холодна крапля чи то роси, чи то дощу, що раптово впала на гаряче, розпечене надією серце.

Даегар підняв руку, витягнув її вперед, назустріч легкому вітру, немов намагаючись затримати його або зловити.

– Що ти відчуваєш? – запитала Ілма і раптом розсердилася від того, що їй таке бачення світу недоступне, і зі злістю зламала гілку, яка легенько зачепила її по щоці.

Даегар відповів не відразу.  Він на кілька миттєвостей заплющив очі, потім опустив руку і простягнув її до  Ілмі, повернувши  долонею догори.

– Я покажу тобі.

Вона поклала свою долоню в його і знову ледь чутно зітхнула. Перед внутрішнім зором, немов із нізвідки, почали виникати картини того, що бачив Даегар.

– Це Темний берег?

– Так. Уже близько.  Усе, як я і розраховував. Опівночі будемо на місці, на світанку проведемо обряд. Залишиться час усе підготувати…

І вони знову повільно поїхали вперед, так само не розмикаючи рук.

– А кому належить Темний берег? Лянсіді чи Етеляні? – запитала Ілма з лукавим викликом.

– Та нікому!  Він сам по собі.

– Але ж він перебуває в межах наших земель, але ніде не вказано, яких саме, твоїх чи моїх. Ніхто не сміє ступити в ці ліси без дозволу...

– Ніхто в здоровому глузді й не поїде в ці ліси! – засміявся Даегар, – Тут усе сповнене такої сили, з якою звичайному чаклунові не впоратися, що вже казати про людей, про тих, хто беззахисний перед кожною холодною ніччю або  голодним диким звіром! 

– Я нічого не знаю про людей! Вони живуть далеко від наших кордонів. Але батько бачив їх. Він мені про це розповідав.

– Мій батько теж з ними знався. Люди не відрізняються від нас зовні, а ось  їхні душі наповнені  зовсім іншими енергіями. Так батько говорить.

– Отож і я, як ті люди: беззахисна перед усім тим, що для тебе – забава.  Можливо, люди були в нашому роду і тому сила тепер дістається не всім? Можливо, наші пращури посоромилися зізнатися в тому, що вступали у зв'язок із людьми, тому в легендах про це нічого немає? – здивовано припустила Ілма і задумалася.

– Хочеш вигадати  власну історію? – Даегар з ніжною силою стиснув її пальці.

– Хочу зрозуміти, звідки взялася моя безпорадність.

– Слухай-но! На мою думку, ні  люди ні інші, з ким могли зіткнутися наші племена за час свого існування, тут ні до чого. Якби проблема була в спадковості, у нашому б роду теж народжувалися такі, що не мають сили, адже Лянсіда й Етеляна багато разів з'єднувала своїх первістків...

Праворуч, у густих кущах щось різко й голосно зашуршало.