6.2

– І твоє серце  все ж таки залишається незворушним? – обережно спитав Нілос,  – Адже ви  довго  були разом. 

– Хочеш дізнатися, чи я її люблю? – Кадмас прикусив губи, зосереджено подивився в холку коня, а потім перевів на друга ясний і спокійний погляд, –  Ні, не люблю... Може, не дозволяв собі любити, знаючи, що нам все одно доведеться розлучитися. Але так чи інакше, правди я від неї не ховав. Я навіть просив її не приходити, та вона  все одно приходила. Звичайно, ти можеш дорікнути мені, що я користувався цим, не переривав зв'язок і тим самим продовжував давати їй надію…

Дубовий гай – похмурий і порожній відчинився їм назустріч. Густий шар сухого листя таємниче шурхотів під кінськими копитами – ніби вкрадливо шепотів невідомою нікому мовою.

Величезні розлогі дуби були схожі на застиглі химерні колони якоїсь стародавньої, неосяжної тронної зали і здавалося, що вони впираються прямо в небо, а небо – вже не небо, а велична, напівкругла стеля цієї зали, розписана візерунками з синьо-білих хмар.

Друзі мимоволі замовкли, священний трепет на момент охопив їх, – настільки царственим та урочистим постав перед ними світ багатовікового дубового гаю.

Вард теж прокинувся і під'їхав ближче, пильним поглядом озирнувся на всі боки і твердо опустив долоню на рукоятку меча.

– Думаєш, тиша нас обманює? – тихо спитав Кадмас.

– Поки не знаю… – відповів охоронець, – повітря тихе, але в ньому щось дивне…

Він мав дуже чуйний слух, міг почути писк комара на відстані сотні кроків.

– Може, просто десь блукає хижак? – припустив Нілас і так само стиснув рукоятку свого клинка.

Товсті зморшкуваті стовбури розступалися і тут же знову стулялися за спинами мандрівників.

– Мабуть, моя  на… Оэйде ще не прибула, – промовив Кадмас, і навіть підвівся в сідлі, щоб краще роздивитися, що робиться навколо.

– Ти чуєш? – раптом напружено спитав Нілас, звертаючись до Кадмаса, але глянув при цьому на охоронця, обличчя якого закам’яніло.

– Щось дивне… Чи то запах, чи то… – промовив Кадмас.

– Не лише запах…

– Туди! – Вард змахнув  рукою праворуч.

Не змовляючись, не дбаючи про тишу, вони  помчали, куда той вказав.

Просвіти між дубами стали світлішими, а шар сторічного листя тоншим, і вони  віддалік побачили щось темне, схоже на   сухий корч, збитий вітром, але то була лише одна мить,  наступної ж миті кожен з них зрозумів, що то не корч.

Кадмас першим скотився з сідла і кинувся до чоловіка, який лежав на землі обличчям униз. 

Кадмас  відразу побачив оперення короткої стріли, що сиділа глибоко в шиї і насилу проковтнув комок, що підступив до горла. Йому, народженому на безтурботних берегах Великої Річки, ще ніколи не доводилося бачити насильницьку смерть подібного до себе.

Кадмас обережно перевернув тіло. Загиблий  виявився зовсім молодим, навряд чи старшим за нього самого. Серце Кадмаса то зовсім завмирало від хвилювання та жалю, то починало тривожно, квапливо стукати.

Нілас наблизився і теж нахилився над тілом незнайомця.

– Хто це, як гадаєш? – спитав він тремтячим, невпевненим  голосом.

– Не хочу думати про найгірше… – пробурмотів  Кадмас і судорожним рухом витер піт, що раптом виступив на лобі.

– Ще два тіла! – крикнув Вард, що відійшов трохи далі, – перерізані шиї… кров уже застигла…

Спершу він прийняв їх за чоловіків, але обережно стягнувши пов'язки, що прикривали обличчя, побачив, що він помилився.

– Це жінки! 

– Жінки! – повторив Кадмас і похолонув. Світ закрутився у нього перед очима.

– Ні, не думаю, – поспішно заперечив Вард, вгадавши його думки, – Вони надто високі, мускулісти, добре озброєні. Зважаючи на все – це охорона.

– Гарна охорона, ні себе, ні господарів не вберегла… – промимрив Кадмас, переводячи дихання. 

Серце тремтіло. У нього більше не залишилося сумнівів, що вони знайшли тіла тих, хто супроводжував до місця зустрічі наречену. А цей молодий юнак, мабуть, її брат.

– Оевінг… Батько називав мені його ім'я… А де ж Оейде? Невже теж мертва?

– Але якщо тут її немає… – озвався Нілас, – Вони ж вчотирьох їхали?

–  Так, здається…  Треба  оглянути весь гай, – глухо промовив Кадмас, інстинктивно торкаючись білої, крижаної шкіри юнака, там, де в шию встромилась  стріла, і раптом його пальці вловили майже неможливе, майже згасаюче биття крові.

– Живий! Він  ще живий! –  вигукнув Кадмас з несамовитою радістю і тільки тепер йому спало на  думка оглянути стрілу, щоб зрозуміти, чия вона.

–  Стріла звичайна, не заговорена ...

– То зможемо її легко дістати. – підхопив Нілас.

– Тримай голову, дуже обережно… Треба, щоб його душа зберегла  свою цілісність після такого поранення…

– Тримаю… – Нілас підсунув долоню під потилицю юнака.

Кадмас закликав вогонь, провів рукою по холодному ребру стріли. Наступної  ж миті вона почала м'якшати, плавитися, і за мить легко вислизнула з рани і, перетворившись на сріблястий шматок металу, слухняно опустилася у долоню Кадмаса.