Розділ 6.1

Спочатку Кадмас мав намір вирушити за нареченою один, але батько наполягав на тому, щоб традиція виконувалася неухильно.

Недовго подумавши, Кадмас запросив у супроводжуючі свого друга Ніласа, а на додачу  взяв Варда –  одного зі слуг, який чудово вправлявся  з мечем –  на цьому теж наполягав Ітамар.

–  Чого ти так хвилюєшся, батьку? – здивовано питав Кадмас. – Навіщо мені охоронець зі зброєю? Хіба я не зможу захистити себе та свою наречену без меча чи кинджала? Та й мечем зможу захистити, якщо доведеться…

– Ти сильний, але чим далі від Великої річки, тим більш дрімучими, незвіданими  стають ліси та хащі. А ти добре знаєш лише околиці Променистих Берегів,  то можеш розгубитися… До того ж, не забувай, що ти ще не набув  повної сили.

– Добре, добре! –  погодився Кадмас, – Ти, звісно, правий: три чарівники, краще, ніж один. І зброя теж не буде зайвою.

Ітамар не хотів, щоб син знав про справжні причини його занепокоєння. Навіть Тіаніте не розповів він про мертву жінку в лісі і, повернувшись додому, надійно сховав пасмо її зрізаного волосся, не наважившись спалити його або знищити іншим способом. Спершу сам хотів розібратися в тому, що означає ця подія, і які наслідки вона може спричинити. Чи мав вождь Лянсиди право ховати померлу від зміїного яду  за давнім законом його племені, або  повинен був залишити її на волю іншої, невідомої магії?

Це питання безжально мучило  душу  Ітамара. І чим далі відлетіла від нього та бурхлива ніч, тим сильніше робилися його тривога та занепокоєння.

Якби він міг, то відмінив  би угоду, яку уклав  з північними чаклунами. Дівчина й справді могла  приїхати в Лянсіду трохи пізніше, від цього мало  б що змінилося.

Але слово вождя не можна відкликати. Нічого, навіть смерть не змогла б позбавити Ітамара цієї обіцянки,  бо тоді  обов'язок виконати її перейшов би до старшого сина – такою була  спадщина, заповідана предками.

Його лякала та обставина, що відразу обидва сини вирушають із дому, а  він ніяк не може  цьому перешкодити. 

Даегар і чути не хотів про те, щоб змінити  своє рішення. Він хотів провести ритуал призову сили неодмінно  того самого дня, коли Ілмі виповниться сімнадцять,  і навіяв дівчині ті ж самі думки. Тому вмовляти її почекати кілька днів, теж було марною затією.

У призначений термін Ріол сам привіз Ілму в Лянсіду і попросив Тіаніту подбати про неї. Потім обоє вождів усамітнилися в покоях Ітамара і дуже довго  про щось розмовляли.

Ріол хвилювався за Ілму, Ітамар за Даегара, але вони не могли вплинути на те, чому судилося б статися. 

Але за Даегара  Ітамар турбувався менше, ніж за Кадмаса, – магія старшого сина вже сформувалася, благословенна Богом Вогню і водами Великої річки.

Загін виїхав із Лянсіди рано-вранці, ледь небо на сході почало відблискувати рожевим.

Даегар та Ілма трималися трохи осторонь, і весь час тихо про щось розмовляли, а коли до них випадково наближався хтось, то одразу замовкали.

Ситі, свіжі коні скакали жваво і охоче, і майже без перепочинків, і опівночі мандрівники досягли Туманної Лощини, де вони мали розділитися.

Зупинилися на узліссі, щоб зробити короткий привал, дати коням відпочинок та розпрощатися. 

– Нехай усе, що ви задумали, відбутися, так як треба! – сказав Кадмас, звертаючись більше до Ілми, ніж до Даегара, –  і ваш заклик не поглине порожнеча!

– Дякую тобі! –  Дівчина злегка кивнула головою, – То нехай  і твоя наречена виявиться гідною твоєї любові,  –  у свою чергу побажала вона.

– Коли маєш намір повернутися? – запитав Даегар.

Нілас і Вард  вже розсідлали коней і тепер дбайливо оглядали їхні копита та холки. Вони не хотіли заважати розмові братів.

– Якнайшвидше, – відповів Кадмас, –  ти ж знаєш, я не люблю блукати по лісах.  Далека земля – не моя пристрасть, але що вдієш, якщо така традиція.

–  Розумію тебе! – усміхнувся Даегар, з ніжністю дивлячись на притихлу Ілму, –  але іноді іншого виходу просто не існує. До того ж, мені подобається набувати нового досвіду, отримувати нові знання.

– Це добре, бо  тобі знання та досвід необхідні більше, ніж мені, – відповів Кадмас, –  рано чи пізно влада в Лянсіді перейде в твої руки. Племені потрібні твої мудрість і сила.

– Або твої! Не забувай, якщо у Ріола не буде спадкоємця, то мені доведеться взяти у своє володіння Етеляну. Про це  вже багато було сказано  та переказано!

– Але ж у Ріола є родич по батьківській лінії. Хіба його син не повинен успадкувати владу?

– Ні! – жваво втрутилася в розмову Ілма, – він не є прямим спадкоємцем. Вождем стане мій чоловік. До того ж Даегар дуже сильний, Велика річка була добра до нього і про це усім відомо! – додала вона не без гордості.

– Що буде, те й буде! – кивнув Кадмас, –  Поки ми під захистом Вогню і Води, нам нема про що турбуватися. Ви побудете з нами ще трохи?

– Ні, наші коні сповнені сили. Ми поїдемо далі і там, за лісом, вже зробимо привал.

–  Повертайтесь з удачею, нехай Темний Берег благоволить до вас!

– Побачимося на новому місяці, – сказав Даегар.