5.2

Оейде пустила коня вскач і злетіла на плоский пагорб, з вершини якого відкривалася широка рівнина, поросла невисокою жовто-зеленою травою. Серед трави привітно підморгували розсипи синіх та білих суцвіть.

Дівчина глибоко зітхнула, подивилася в далечінь, туди де сонячне поле зливалося з яскраво-блакитним небом, і замріяно посміхнулася.

Вже третій день вони перебували в дорозі, і чим ближче залишалося до місця зустрічі, чим сильніше Оейде хвилювалася.

Вона з ніжністю погладила долонею поясок із тонких золотих кільців з підвіскою у вигляді триликого місяця, який  прикрашав її талію.

То був подарунок нареченого, який передав дівчині його батько.

Оейде знала: Ітамар приїхав, щоб побачити її і зрозуміти, чи гідна вона народити для Лянсіди могутніх спадкоємців.

Але дівчина не нарікала і не обурювалася. Вона з дитинства розуміла, яка доля їй уготована, тож покірно погодилася з волею батьків. До того ж її запевнили, що майбутній чоловік молодий і дуже гарний.

У цьому Оейде не засумнівалася, тишком-нишком розглянувши могутню постать Ітамара і його смагляве, з чіткими, мужніми рисами обличчя. Якщо син схожий на батька... Оейде знову лагідно посміхнулася сама собі.

Вона виросла в строгості, з дитинства її оточували лише жінки.

Їхній будинок розташовувався окремо від тих поселень, де жили інші представники племені. Ніхто з чоловіків, крім батька та двох братів, не смів наближатися до неї під страхом сурового покарання.

Гуляти дозволялося тільки в межах гаю, що оточував будинок, і неодмінно у супроводі охоронців: сильних, спеціально навчених,  молодих дівчат, які вміли  чудово поводитися зі зброєю.

Оейде майже нічого не знала про стосунки чоловіків та жінок. Іноді їй вдавалося підслухати, про що шепочуться по кутках молоді служниці, але з цих розмов мало що можна було зрозуміти.

Рік тому, під час однієї з прогулянок, вона жартома сховалася від Оевінга – свого старшого брата і випадково забігла в далекий гай, де до цього ніколи не бувала.

Її увагу привернув якийсь рух за кущами. Оейде припала до землі і чи не повзком підібралася ближче, щоб краще розглянути. Вона побачила чоловіка та жінку, які лежали на землі і гаряче цілувалися.

Цей чужий поцілунку чомусь озвався хвилюючим трепетом у її серці. Вона одразу підскочила і кинулася назад, почувши поклик брата.

Оейде знову і знову згадувала чоловічі плечі та сильні руки, що міцно обіймали жінку, і їй дуже хотілося доторкнутися до цих рук, відчути їхню твердість і силу. Оейде не сумнівалася в тому, що такий дотик дуже приємний.

Дівчина нікому не зізнавалася у своїх думках та почуттях і суворо зберігала свою випадкову таємницю. Але чим більше згадувала вона той поцілунок у лісі, тим частіше дошкуляли її дивні сни, мучили бажання, які вона не вміла пояснити. 

Вона дивилася на своїх братів: рослих і м'язистих, і ловила себе на ганебних думках, що їй подобається бачити їх без сорочок, подобається спостерігати як під шкірою перекочуються тугі м'язи, коли вони змагаються у стрільбі з лука  або в битві на мечах.

Оейде знала, тільки-но вона переступить поріг шістнадцятиліття, батько почне  шукати вигідного нареченого.

Бачачи, якою гарною виросла  його дочка, яка сила таїтися в ній, вождь північних чаклунів, наважився послати звістку одному з могутніх магів Променистих Берегов, пропонуючи Оейде за дружину його синові.

Угода відбулася, і тепер душу дівчини сповнювала надія. Вона уявляла свого нареченого, і себе поруч із ним, уявляла, як він обіймає її, як його губи торкаються її губ… Оейде переривчасто зітхнула.

Позаду залунав тупіт копит і на пагорб злетіли троє вершників. Двоє зупинилися трохи віддалік, а один під'їхав прямо до неї.

– Тобі не слід відриватися від нас, – сказав Оевінг, – Ми надто далеко від дому…

– Хіба не там починаються землі Променистих Берегів, захищені магією? – спитала Оейде, простягаючи руку вперед, до далекого горизонту, де безкрає небо зливалося з безкрайнім полем, і вузькою облямівкою темнілана їх стику смужка лісу.

– Ні. Вони починаються трохи далі того дубового гаю, де я передам тебе твоєму нареченому.

– Думаєш, тут небезпечно? Навколо так гарно! – вигукнула Оейде, пустотливо підняла коня дибки, потім, з силою виславши його вперед, поскакала вниз, у поле.

Дівчина, хоч і виросла у суворості традицій, все ж таки не була зляканою і покірною, вона  відрізнялася неспокійним,  навіть зухвалим характером. Вона вміла чудово їздити верхи і вмовила Оевінга  навчити її поводитися зі зброєю.

Батько знав про ці забави, він не лаяв дочку за це, але й не заохочував, іноді навіть посміювався і казав, що в Оейді, мабуть, грає кров далеких предків, в пам'ять тих часів, коли жінки племені самі ухвалювали всі рішення та обирали собі чоловіків.

Але він не втомлявся нагадувати дочці, що подібна поведінка недоречна для дівчини, яка розраховує на вигідне заміжжя. А союз із Лянсидою, а через неї – і з Етеляною, був дуже вигідним для північних чаклунів, яким дошкуляли сусіди, що бажали відгризти частину їхніх родючих земель, до того ж наповнених відблисками магії, народженої  у водах Великої Річки.