4.2

Тіаніта знала про захоплення молодшого сина, але не збиралась втручатися до певного часу. Надії та думки Кадмаса теж не були для неї  таємницею.

–  Наш син хоч і молодий, але добре вміє відокремлювати пристрасть від кохання, а втіху від обов'язку, – заспокоювала вона чоловіка, –  немає причини відправляти дівчину додому негайно. Аніса розумна, і я  піклуюся про неї як про дочку... До того ж, не так просто знайти гідного нареченого, а я, хоч і не мати, все ж таки не хочу віддавати її тому, хто не буде їй милий. Краще почекаємо трохи. Я поговорю з нею відверто, а ти поговори з сином. Якщо іншого виходу не буде, то дівчина, безумовно, покине цей будинок. 

– Добре, – погодився Ітамар, – залишу це тобі. Ти краще зможеш зрозуміти почуття та бажання іншої жінки

–  Бажаєш ще вина? Чи хліба з м'ясом? – дбайливо запитала Тіаніта.

– Ні, достатньо! –  Ітамар підвівся з-за столу і з вдячністю поцілував дружину, – Тепер я  трохи відпочину. Коли Кадмас повернеться, вели йому зайти до мене.

Кадмас не змусив на себе довго чекати. Ітамар ледве встиг умитися і змінити одяг, як у двері постукали.

– Ти хотів бачити мене, батьку?

– Заходь!

У кімнаті ще горіли ночні масляні світильники, але світло їх уже блідло і губилося в димних променях світанку.

Кадмас став навпроти вікна, намагаючись надати своєму обличчю спокійного виразу, але на щоках його все ще горів гарячковий рум'янець, а серце билося квапливо і збуджено після любовного побачення у лісі.

Ітамар мовчав, уважно розглядаючи обличчя сина, розглядав так, ніби бачив вперше і намагався зрозуміти, що ж приховує душа цього гарного молодого юнака.

– У тебе для мене звістки, батьку? – запитав Кадмас, наважившись першим порушити незрозуміле йому мовчання.

– Так!

Ітамар підійшов до різьбленого столика з чорного дерева, де лежала його дорожня сумка, дістав звідти невеликий довгастий футляр і простяг Кадмасу.

У футлярі лежав  гарний браслет, плетений зі шкіряних ниток, прикрашений коштовним камінням, такий, які молоді дівчата люблять носити на зап’ясті.

– Це ритуальний весільний браслет північних чаклунів, який наречена  підносить нареченому на знак згоди, –  сказав Ітамар, –  після весільних клятв він надіне цю прикрасу на руку вже дружини.

Кадмас обережно дістав браслет з футляра і підняв його до оранжево-червоних променів  ранкового сонця. Камені тієї ж миті спалахнули, заграли райдужними переливами.

– Як її ім'я?

– Оейде.

–  Дивне… Вона гарна?

– Наче повний місяць на безхмарному нічному небі. Золотисте волосся, біле обличчя, чорні очі, а тіло струнке та ніжне. Мені сказали, що жоден чоловік до неї не торкався навіть поглядом, – всміхнувся Ітамар.

Губи Кадмаса ледь помітно тріпнулися. У нього ніяк не виходило викинути з голови слова Аніси про те, що його наречена може виявитися холодною як лід.

– Вона не любить чоловіків? – запитав Кадмас.

–  Справа не в цьому. Дочки Півночі зберігають себе до весілля і належать лише одному чоловікові. Міцно запам'ятай це, сину!

–  Про що ти говориш? – Кадмас скинув на батька здивований погляд.

– Дівчина приїде до Лянсіди і залишиться жити з нами, залишиться сама у світі, який вона не знає, серед тих, хто їй поки що чужий. І ти маєш стати опорою її нового світу, розумієш це?

– Авжеж розумію!

– Щоб ні на мить не засумнівалася вона у твоїй любові,  у твоїй відданості. Нехай вона стане щасливою тут, у Лянсиді поруч з тобою. І ти зробиш її щасливою! Саме це я пообіцяв її батькам!

– Але, послухай…

– Я знаю, з ким ти проводиш ночі, Кадмасе, а ти знаєш, що це має припинитися  негайно, – м'яко промовив Ітамар, – зараз ти тримаєш у своїх руках її весільний браслет, і це – те саме, якби ти тримав в руках її серце.

Голос батька був хоч і м'яким, але урочистим і непохитним, від чого Кадмасу стало  надзвичайно тривожно. До цього він не замислювався, яку відповідальність на себе  бере.

Він поклав браслет назад у футляр і футляр закрив.

– Не хвилюйся, батьку. Дівчині ні на що не доведеться скаржитися.

– Гідна відповідь, – схвально кивнув Ітамар. – Слухай же! Нині час зростаючого місяця. За день до повні ти вирушиш назустріч своїй нареченій. Так заведено. Так чинив твій прадід, коли брав за дружину твою прабабку, сам їздив за нею до кордону пустельних пісків. Його шлях лежав на схід, а твій поведе на північ від Великої річки до дубових лісів. Там ви зустрінетеся.

– Але я розраховував, що дівчина приїде сюди трохи пізніше, після  весілля Даегара… – Кадмас нахмурився.

– Ні! Я  та її  батько вже домовились. Нехай вона довше пробуде поруч з тобою, тоді ваш зв'язок стане ще  міцнішим. 

– Хто її супроводжує?

– Старший брат та двоє охоронців. Ти теж не поїдеш сам. За традицією, і тебе має супроводжувати брат…