Розділ 4.1

Ітамар повертався додому перед світанком. Хоч він був відсутній у Лянсиді не надто довго, і все ж таки його серце мимоволі забилося, щойно він перетнув межі свого володіння.

Навколо ще панувала непроглядна ранкова темрява. За чорними стовбурами дерев мерехтіло легке золотисте свічення – це над Великою рікою стояв незмінний нічний туман.

Ітамар зіскочив на землю і повів коня у поводах, потім зупинився і задумливо подивився в чорне небо, спостерігаючи за тим, як, тьмяніючи, тікають з нього останні зірки.

Ітамар не поспішав. Не хотів нікого будити в домі, до того ж він завжди любив цей безмовний досвітній час, коли весь світ зачаровано завмирав в очікуванні сходу нового сонця.

Кінь ліниво щипнув траву і теж завмер, схиливши  голову і прикривши очі, лише зрідка здригався шкірою та змахував довгим хвостом, відганяючи якихось невидимих  у темряві  ​​мошок.

Ітамар, безшумно ступаючи по м’якій землі, пішов уперед. 

Йому захотілося побачити  річку, помилуватися золотистим туманом, що хитаєтся над повільними сонними хвилями.

Ніч міняла до невпізнанності обриси звичних пейзажів, і вождь несподівано уявив собі, що це – чужий ліс, і  що все у цьому лісі незнайоме та  небезпечне…

І до нього відразу повернулося спогад про мертву жінку, але зараз та подія  здавалася такою  далекою, ніби сталася не позаминулої ночі, а дуже давно – і   майже загубилося у глухих закутках пам'яті.

Звідкись  з темряви долинув тихий, як найлегший подих вітерця, сміх.

Ітамар завмер, потім вирішив, що йому привиділося. Але сміх повторився – ніжний, захоплений… Ітамар  похитав головою, добре розуміючи, що означає той сміх.

Він зробив крок назад, не бажаючи видавати свою присутність і заважати закоханим, але наступної миті почув розмову і знову завмер, і мимоволі почав прислухатися.

–  Чи зможеш відмовитися від цього? – питав бархатистий дівочий голосок, – лише я знаю, що ти любиш, лише я вмію зробити так, щоб ти втратив розум від пристрасті!

– Краще залишити це питання без відповіді, – розслаблено, ліниво відповів чоловічий.

– Але тобі доведеться задуматися про свої власні бажання, – промуркотіла дівчина і знову засміялася, а потім переривчасто, солодко зітхнула.

– Зараз я не спроможний  думати про те, що трапиться після, і ти теж не повинна… Ти завжди знала, що так може статися…

– Знала! Але я люблю тебе, Кадмасе… На все що завгодно готова, аби тебе не втратити… – голос дівчини затремтів так, ніби вона ось-ось заплаче.

Ітамар насупився і знову похитав головою. Він навіть зрадів, що йому випало  підслухати цю розмову. Доведеться негайно поговорити із сином про те, що він має робити, а що ні. А дівчину, мабуть, доведеться відправити назад до її родини. Незабаром Тіаніті не потрібні будуть  помічниці зі сторони.

– Ніхто не в змозі змінити призначене, –  відповів Кадмас, – Ні ти, ні я не маємо права вимагати будь-що одне від одного.! Я завжди тобі про це казав. Існує дещо  таке, що я не зможу, не наважусь порушити.

– Твої слова занадто  жорстокі, коханий! Але я все одно не перестану сподіватися... Раптом ця дочка північних чаклунів виявиться холодною наче лід? Тоді ти не будеш з нею щасливий… Тобі потрібен вогонь, полум'я, в якому так легко перетворитись на попіл! – зашепотіла Аніса ніжним, пристрасним пошепком, – Тоді ти знову прийдеш до мене, а я чекатиму  на тебе...

– Світанок скоро, – промовив Кадмас після короткого мовчання, – Мати помітить, що тебе немає в кімнаті.

– Скажу, що виходила слухати співи ранкових птахів… Давай ще трохи затримаємося  тут, будь ласка. Дивись, навіть обрій ще не сіріє…Нуж б, коханий. Поцілуй мене знову!

Ітамар безшумно відступив у пітьму.

Дівчину слід  не тільки відправити якнайшвидше до її сім'ї, а й видати заміж. Так у сина буде менше спокуси порушувати  традиції.

Ітамар не сумнівався, що Кадмас прийме  знак заручин, який передала йому Оейде – дочка північного племені. Тоді не тільки його душа, а й тіло  повністю належатиме нареченій.

Ітамар скочив у сідло і поскакав у Лянсіду,  з задоволенням ловлячи на обличчя  струмені прохолодного вітру.

Заїхавши на подвір'я, він розсідлав коня і залишив його біля конов'язі поряд з купою запашного сіна, а сам подався до будинку, який здавався тихим і темним, але в дверях зіткнувся з Даегаром.

–  Оце таке... Мої сини обожнюють  нічне життя!  

– Батьку! – вигукнув  Даегар, – Ми чекали  на тебе вчора.

– Довелося трохи затриматися, але про це я розповім після... Мати ще спить?

– Ні, вона вже піднялася, щоб запалити вогонь... Я залишився б і послухав про твою подорож, але мушу їхати в Етеляну. 

– До сходу сонця?

– Так! Ми хочемо скупатися на дальній притоці, там найтепліша вода.

– Ілма вже призначила день весілля?

– Ні, попросила ще трохи часу.  До свого повноліття…

– Поспішайте, – усміхнувся Ітамар. – Скоро сюди прибуде наречена Кадмаса.