1.2

– Такі привабливі… – вона простягнула руку, вказуючи на золотаво-червоні відблиски, що гойдалися на поверхні блакитної води, – шкода, що в цих хвилях заборонено купатися.

– Батько каже, там надто багато таємної сили, – сказав Даегар, продовжуючи погладжувати теплу дівочу щоку, –  тієї сили так багато, що ніхто не знає напевно, користь чи шкоду  принесе вона тілу й  розуму.

– Вода стає чарівною тільки під час заходу сонця та сходу, – задумливо  промовила Ілма. – А купатись заборонено завжди. Тільки в притоці можна, а там хвилі не такі ласкаві і не так гарно сяють на них сонячні промені.

– Це закон, який дістався нам від предків. Вони заповідали   шанувати води Великої річки і не турбувати їх даремно. У цьому наша сила, наша магія.

– Тільки не моя! – зітхнула Ілма.

– Не журися, кохана, – Даегар пригорнув її розпатлану голову до своїх грудей, –  Згадай краще, про що говорять стародавні книги: магія в кожному, хто народжений на берегах Великої річки, потрібно лише дочекатися, коли вона забажає проявити себе.

– А якщо не забажає? Може, це тому, що мати народила мене не в священних водах, а на березі? Але батько встиг запалити полум’яне кільце та отримати благословення Бога Вогню.

– Не засмучуйся, – повторив Даегар, –  моєї сили достатньо для нас обох. На берегах Великої річки, що у Лянсиді, що в Етеляні, ми під надійним захистом. Тобі нема про що хвилюватися.

Ілма нахмурила темні витончені брови і легенько потерла пальцями коліно, де зовсім недавно була кривава ранка.

Даегар здогадався про її думки, але промовчав.

Йому не надто хотілося підтримувати цю розмову. В нього не було для неї слів втіхи, не було знань, які могли б заспокоїти Ілму. До того ж він сердився, бо уже давно просив її призначити день для весільного обряду, а вона все зволікала.

Даегар побоювався, що й тепер вона не дотримається свого слова, придумає якесь виправдання. 

Ілма ніколи не говорила відкрито про своє кохання, і таємні думки, які вона ховала від усіх, не давали Даегарові спокою. Може, вона не любить його, а до обряду її змушують лише покірність традиції та батьківській волі?

Племена Заходу та Півдня завжди прагнули поєднати своїх первістків, – так множилися їхня сила і магія. Якщо в обох родах старшими були хлопчики чи дівчатка, то поєднували молодших, але хоча б  одна пара  неодмінно мала утворитися.

Мудреці говорили, що в жодному разі не можна обривати зв'язок, яким води Великої річки з'єднали обидва племені – це може обернутися непоправною бідою. 

Звичайно, дозволялося брати наречених з інших земель, але тільки таких, які мають силу і гідні поріднитися з магами Променистих берегів, – так в навколишніх землях прозивали народи Лянсіди та Етеляни.

Ілма підвелася, обтрусила від землі та трави коротку, пишну спідницю, і попрямувала до води. Вона стала на самій кромці, біля густих чагарників осоки, дивлячись, як сонце повільно занурюється у водний обрій, як біжать по блискучих хвилях золотаво-червоні відблиски. Які вони близькі! Варто лише нахилитися і можна занурити руку в потік найчистішої магії.

Ілма насупилась, із зусиллям зламала очеретяне стебло і витягнувши його вперед, провела блідо-зеленими китицями суцвіття по поверхні  води. 

Даегар підвівся.

– Що ти задумала?

– Не знаю, –  вона засміялася, висмикнула з води стебло і струсила на сушу кілька крапель.

З тихим шипінням просочилися краплі крізь прибережний пісок.

– Нічого...– прошепотіла Ілма з розчаруванням.

Але через мить на тому місці раптом виросла невідома  квітка золотаво-місячного кольору, з гострими довгими пелюстками. 

Вона спалахнула, наче маленьке полум'я, викинула в повітря сніп яскравих іскор і тут же згасла, склавши свої тонкі пелюстки, почорніла і померла.

– Квітка! – вигукнула  Ілма з шаленим  захопленням, – вперше виросла квітка! Я хотіла квітку, а її все не було!

– То ти вже так робила? – стурбовано запитав Даегар. – Не думаю, що таке припустимо…

Ілма знизала плечима і відповіла байдуже:

– Іноді робила, заради розваги. Частіше нічого не відбувається, один раз метелик вилетів, величезний, красивий… А квітка – вперше.  Магія Великої річки дуже непостійна.

Вона кинула очеретяне стебло, присіла над почорнілою квіткою і обережно зірвавши її, сховала в кишеню, розміщену в складках широкої спідниці.

– А метелик той від мене втік… Не кажи нікому, – попросила, дивлячись на Даегара з дитячим захопленням. Очі її горіли азартом, круглі щоки палали.

– Звісно, не скажу.

– Наздоганяй! – крикнула  тоді Ілма, підхопилася і побігла   в ліс.

Але така гра більше не бавила його. Завзяття пройшло, спокій огорнув серце. Даегар рухався не поспішаючи, насолоджуючись сутінками, що опадали на ліс.

– Даегаре! – дзвінкий голос метнувся десь серед молодих беріз. 

Він не озвався. Мабуть, йому доведеться діяти рішучіше, інакше ці дитячі забави та примхи ніколи не закінчаться.