Розділ 1.1

– Ілмо, де ти,  моя квіточка? Покажись-но! Все одно від мене не сховаєшся, не втечеш!

Насмішкуватий чоловічий голос котився серед дерев, пофарбованих у помаранчеві кольори заходу сонця.

Серце стрепенулося і несамовито забилося.

Дівчина злякалася, що той стукіт рознесеться по всьому лісі і міцно притиснула долоні до грудей, ніби намагаючись заглушити його.

Вона притулилась до теплого стовбура берези, завмерла, прислухаючись – і, щоб краще чути, навіть витягла шию, і відвела від вуха світле, хвилясте пасмо волосся.

М'який лісовий грунт приглушував впевнені, неквапливі кроки, але вони неухильно рухалися в її бік. Чоловік навіть не намагався приховати свою присутність.

Ілма перестала дихати і, як змогла, затамувала круговерть відчайдушних думок.

Ні, так не загубитися, не втекти… Ще кілька просвітів між деревами і він її знайде. Її перевага лише в тому, що ліс дрімучий та   величезний, до того ж  переслідувач не знає, в який бік вона може звернути. Її перевага у швидких ногах та  вкрадливих тихих рухах.

Ілма обережно відступила, ховаючись за деревами, а коли звуки кроків притихли, вона   мов тінь метнулася вбік і побігла до річки, в самі  хащі, де зарості кущів спліталися гілками, утворюючи непрохідні перепони, де червоне світло змішувалося з похмурою тінню біля коріння, і можна було пірнути в цю росисту тінь, і попросити захисту у теплого, густого листя.

Ілма бігла щосили, ледве торкаючись землі. Серце продовжувало стукати як навіжене, дихання збивалося, а ноги підкошувалися від жаху. Вона всією шкірою відчувала його присутність і бігла навмання, аби подалі від невідомої небезпеки.

Як дивно, як страшно почуватися безпорадною, гнаною жертвою! Здобиччю, на яку почав полювання сильний, безжальний ворог! Якщо він наздожене її, якщо спіймає… При думці про те, що тоді може трапитися, стислося горло і похолола спина.

Стрічка давно зісковзнула з голови и десь загубилася. Розпатлане волосся тріпалося, чіплялося за гілки. Вона підняла руки, на ходу намагаючись закрутити їх вузлом біля потилиці, спіткнулася, з розмаху впала на одне коліно і ледве стримала болісний зойк.

Попереду, за темним частоколом стовбурів, диміла річка, охвачена напів прозорим рожевим серпанком.

Ілма повільно підвелася, прислухалася, але не почула нічого, крім вечірнього гомону пташиних голосів та плескоту води в очереті. Невже він її загубив, невже  відстав?

Повернувшись обличчям до лісу, вся перетворившись на слух, дівчина почала повільно відступати у напрямку річки, не звертаючи уваги на закривавлене коліно. Даремно вона прибігла сюди. Цей берег надто відкритий. Треба було повернути біля кривої сосни, там і зарості густіші і береги більш стрімкі…

Він вистрибнув з кущів і накинувся на неї наче звір на здобич, жбурнув горілиць. Ілма і скрикнути не встигла.

– Попалася, квіточка  лісова, тепер будеш моєю!

Борючись, вони скотилися невеликим уступом прямо до блакитної води. Він навалився на неї зверху, придавлюючи могутнім тілом, розкинув її руки, притис до теплого  піску.

Вона відчайдушно смикнулася, але він лише посміхнувся і почав поволі цілувати її, палаюче гарячковим рум'янцем, обличчя.

Ілма глухо загарчала крізь стиснуті зуби і спробувала ухилитися, але чоловік опустився ще нижче і почав цілувати її струнку шию і світлу шкіру у вирізі над грудьми, що важко піднімалися.

Тоді Ілма засміялася,  вигукнула, задихаючись від боротьби:

– Досить, Даегаре, перестань! Відпусти! – І мимоволі скривилася.

– Що трапилося? – занепокоєно запитав чоловік, відразу звільняючи її від тяжкості свого тіла.

– Коліно! Тікала від тебе і впала, поранилася!

– Покажи-но, – він сів на землю і взяв у долоні її, забруднену травою, босу ногу, – Оце тобі! І навіщо тікала... дивись, добряче  поранилася.

Він обережно прибрав стебла трави, що прилипли до кривавої рани,   накрив коліно своєю жорсткою долонею і через мить прибрав – рани як не бувало.

Ілма продовжувала лежати, посміхаючись і дивлячись на нього крізь напів прикриті повіки. Він знову опустився поруч і відкинув пасмо волосся, що впало їй на очі.

Її темні, довгі  вії тремтіли. Помаранчево-рожевий  промінь торкався обличчя, мерехтів  відблисками на вологих  губах.

– Ти не передумала, не змінила рішення? – спитав Даегар,  і голос его здригнувся.

– Ні, любий.  Я знаю, як це важливо для тебе, але поки що нічого не можу відповісти, – Ілма  вкрадливо провела тонкими пальчиками по його мускулистому оголеному плечу.

– Якби ми вже стали близькими, – Даегар жадібно дивився на її палаючі губи.

– Ні, любий, ще не час…

– То це означає, що ти досі сумніваєшся у наших почуттях? Чи є інша причина? –  з легкою досадою спитав Даегар.

– Ні, ти ж знаєш, що ні.

– Усі чекають, коли ми призначимо день весілля. Моя мати не втомлюється ставити запитання. Батьків засмучує твоя нерішучість.

– Ми не заручені, тому їм нема чого чекати! – з  запалом заперечила Ілма.