2

Іванка все одно не втрачала надії його знайти. І сподівалась, що старий не відмовить – згадає чорняве вертляве дівчисько, котре колись називав Потерчам чи Нявкою через те, що не боялась Іванка бігати одна по лісу та завжди знаходила дорогу додому. Навіть казав її бабусі, що Іванка могла б силу узяти, бо бачить таємні стежки та те, невидиме, що іншим не дано відчути. Таку розмову дівчисько підслухало, коли останнього разу гостило у бабці.

Але коли про ці всі балачки дізнався батько, приїхавши забирати дитину, то дуже розлютився. На бабцю кричав, мовляв, доньку йому спотворили своїми байками та страшними казками, погрожував, що ніколи Іванку в село не відпустить… Так і вийшло. Але через смерть бабусину. Так-то батько відійшов би, сам Карпати дуже любив, хоч и поїхав щастя та долі в інший край шукати. Казав він потім Іванці, що дуже жалкував про те, але дружина нізащо не хтіла повернутись у гори, звикла до життя у великому місті.

Ту ніч, коли старої не стало, Іванка добре пам’ятає – бабця до неї приходила. По місячному промінчику спустилася за неба, всіяного зірками, на підвіконні обернулась чорною кішкою, дивилась лагідно… Іванка не боялась її, знаючи, що це прощання. А ще вона добре розуміла, що старенькій тяжко йти у інший світ, бо нікому в неї силу взяти. Ніхто не знає, як помирала бабця, якщо й відходила з болем та прокляттями – про то онучці ніхто не казав, так й як про таке взагалі розмови вести?..

І зараз, ідучи по стежині до села, Іванка з деяким острахом поглядала на домівки, що вже з’явилися перед нею. Чогось у лісі було так спокійно та добре, а тут жахно стало, серце немов стискала льодяна рука, а думки почали плутатися.

Пагорб закінчився, далі треба було спуститися до річки, на обох берегах якої і розкинулось селище з трохи моторошною назвою – Щезникове. Хто і коли дав таке наймення, невідоме, а тільки казали люди, що в скелях біля річки і правда живе страховидло. Чортячого поріддя, було воно дуже дивним, хто стрічав, казав, що кремезний хлопець то, волохатий та рогатий, а хто і на сміх тих людей підіймав та певен був, що з перепою козла з духом лісовим плутали.

Іванка Щезника бачила та нікому про те не казала – навіть бабці. Боялась, що тоді ніхто не буде пускати її до скелі, де він живе. А він же так справно грав на сопілці! І такі були його пісні красиві, що заради того, щоб ще хоч раз послухати їх, можна було й пішки з дому сюди прийти. Хоча іноді дівчині здавалося, що не було ніякого лісового пісняра, а все їй марилося.

На дверях усіх будинків в селі були вирізані або випалені хрести, щоби щезуни не входили до середини, не наносили хвороби людям та маржині. І тільки у бабусі хреста було просто дьогтем намальовано… дивно то все, дивно.

Все це повноводною рікою хлинуло на Іванку, несучи з собою біль та тугу за дитинством. Як жалкувала вона, що раніше сюди не приїхала!

І ось вже й село. Серце завмерло в грудях, потім забилося сильніше, коли Іванка спускалася до хатинки, що притулилася біля пагорбу серед пишного, але занедбаного садку. Все навкруги поросло високою травою, страшне стояло, але все одно було радісно бачити низеньку хатку та колодязь біля неї.

На доріжці біля воріт з посмішкою стояла жіночка в строкатому платті та фартуху, на пишних грудях червоніли намиста, а рум’яне лице здалось Іванці знайомим. Чорнява, як багато хто з місцевих, вона була висока та статна.

– Чи то не онука старої Василини? – подалась назустріч сусідка, і Іванка згадала її – тітка Марійка ж це, вона ще держала корів та завжди пригощала малу парним молоком. – Невже приїхала, невже повернулася?.. Ох і красуня стала файна яка, ой, Юра, ти тільки-но подивись, хто завітав до нас!

Це вже вона крикнула, дивлячись на своє подвір’я, де високий, але трохи незграбний хлопець рубав дрова в одних штанях. Він облишив сокиру та підійшов до калитки, дивлячись на Іванку пронизливими сірими очима – і здалося їй, що с подивом дивиться він… чи навіть як на примару лісову. З острахом.

Немов серпом по серцю пройшовся, але якийсь страх напав на дівчину, вона й завмерла зі своєю валізою посеред доріжки, не в силах з місця рушити. Погляд сусідського хлопця, від якого вона завжди ховалась в дитинстві та з яким не хтіла грати, здавався їй виром з чортами. А коли їй чотирнадцятий минало, останнього свого літа в горах, вона взагалі з ним подралася – він тоді її поцілував прямісінько у вуста, руками своїми незграбними під спідницю ліз. Ох і лютувала тоді вона, прокльони ще довго за ним неслися та каменюки летіли. Не помирилися вони після тої сварки, наступної днини дівчинку забрали додому. І ось зараз вона навіть зашарілася, ту бійку пригадавши.

А ще його вуста  – гіркі, немов полин. Тверді, що каміння. Немов вчора все те було.

– Добрий день, тітко Марійко, – якомога світліше спробувала посміхнутися дівчина, відводячи сполоханий погляд від парубка. Треба ж такому, на вигляд – леґінь, гарний та стрункий, а й дивитися не хочеться, немов чортяка лісовий стоїть. –  Це я, так, онука Василини. Приїхала погостити… хоч і нема до кого.

– Нарешті завітала, – з вуст сусідки не сходила посмішка, а потім вона кинулась обніматися, не перестаючи тараторити про те, як вона рада бачити Іванку. – Ми тут трохи іноді за хатою приглядали чи траву прибирали, як твій батько просив, інколи він і гроші присилав, щоб ладу тут довести чи дах підлатати, але вже давно нічого не було від нього, ми думали, ви хату продавати будете. Але хата ще стоїть, жити можна. Ти через це й приїхала, щоб продати майно?.. Але ж я все одно інколи там прибиралась, пилюку ганяла тільки-но того тижня, ось траву ще вирвати не встигли, та й чого рвати, коли нікому того не треба? Чи не так? Але в хати жити можна… А якщо буде тобі незручно, так в нас залишайся… Я тільки рада буду. Кімната вільна є, будинок у нас великий…