1

Стерва поверталася додому. Не те щоб у цей погожий, весняний вечір, її надто сильно тягнуло в оту ошатну квартиру де вона мешкала останні роки. Зовсім ні. В своє житло, що частенько викликало у неї непереборне відчуття смутку та печалі, жінка їхала лише переночувати. Відпочити, забутись у зазвичай кошмарному сні, просто привести себе хоч трішки в порядок перед черговим виснажливим днем. А все інше? А для чого туди ще було їхати? Може і не варто?

На середині дороги жінка рішуче рвонула кермом автомобіля і різко розвернувши його попрямувала в інше місце. В те місце яке насправді було їй дороге і важливе. Де вона могла забути всі проблеми та клопоти, де могла відчути ті флюїди незабутніх спогадів що були для неї дорогими, де вона була не стервом Світланою Прокопівною, а звичайною дівчиною Світланкою.

Зупинившись перед сірим і невиразним будинком жінка повільно піднялась на останній поверх. Стомлено замкнула вхідні двері, в напівтемному коридорі скинула своє плаття, і попрямувала в душ. Тут, під бадьорими струменями прохолодної води на неї нахлинули невгамовні спогади. Міцні мозолисті долоні що ковзали по її тілі… Терпкий букет з запахів цементу, вапна, й оліфи котрий не могли вивести аромати найкращих парфумів… Ледь чутне шепотіння невмілих компліментів, котрі пекельним вогнем обпікали її вушка… Поцілунки, що нагадували влучні постріли з рушниці і від кожного з яких паморочилось в голові… Все це було тут. Так пам’ятне і нереальне тепер. Те що вона намагалась не згадувати, однак те що все рівно час від часу поверталось неї. І тут, і час від часу в інших місцях. Хоча головно тут. Тож і тягнуло жінку сюди, хоч не хотіла і намагалась противитись цьому непідконтрольному поклику.

Стерва вибралась з під душу, старанно витерлась рушником і оголеною вийшла з ванни. Квартира була невеличка. Крихітна кухня, короткий коридорчик і маленька спальня. Стандартне планування скромної однокімнатної квартири. Ніякої розкоші, простенький інтер’єр, все без шику та лоску. Звичайне міське житло у якому зараз мешкали тільки незабутні спогади минулого й мрії та надії що їм уже ніколи не судилось збутися.

Жінка придбала цю квартиру в буремні 90-ті. В ті часи коли вона ледь-ледь вибравшись з економічних негараздів почала розвивати свій невеличкий бізнес. Скромну будівельну фірму що займалась популярними в той час євроремонтами порепаних радянських квартир. Замовники – дрібні бізнесмени вкладали свої кровно зароблені кошти в нерухомість, а їй вистачило кмітливості й комерційного хисту що б з десятка роботяг організувати професійну бригаду ремонтників.

За гроші від першої солідної оборудки укладеної фірмою, Світлана й купила цю невеличку квартиру. А для доведення її до ладу і виділила зі своєї бригади найкращого робітника – Едуарда. Про цього чоловіка жінка знала небагато. Чесно кажучи майже нічого. Лиш те що він родом з невеличкого віддаленого села. Що чудовий фахівець у будь-якій будівельній роботі. Що товариський, приязний, життєрадісний й доволі симпатичний зовні.

Проте характер та вигляд чоловіка тоді якнайменше значили для жінки. Важливіше було щоб він справився з покладеним на нього завданням й зробив ремонт професійно, на совість. Час затрачений на це не мав вирішального значення для Світлани. Літо тільки розпочалося і дітей вона відправила на канікули до своїх батьків. З чоловіком розлучилась ще рік тому. Сама ж заклопотана справами фірми зазвичай надвечір була така втомлена що готова була переспати кілька вільних годин навіть у власному кабінеті.

Все ж, незважаючи на численні бізнесові справи, клопоти та проблеми, жінка знаходила щодень хоч кілька вільних хвилин, щоб заскочити в нову домівку та поглянути як там просувається ремонт. Зазвичай це було уже під вечір. Світлана прискіпливо перевіряла все зроблене, робила зауваження, давала поради. Потім спільно намічали план робіт на наступний день й жінка записувала які саме будівельні матеріали їй для цього потрібно привезти.

Коли ж з справами було покінчено вони могли трішки погомоніти. Ні про що серйозне. Так, звичайні теревені виснажених денною працею людей. Політика, погода, нелегке сьогодення. Едуард не впускав нагоди похизуватися своїм даром життєрадісного балагура рясно присипляючи свої діалоги дотепними жартами та кпинами. Світлані це неабияк подобалось. Вона чомусь все більше й більше відчувала прихильність до цього чоловіка. Вона почала думати, мріяти, марити ним...

Коли більша частина ремонту квартири була зроблена жінка вже дозріла до то того щоб почати діяти. Вона врешті-решт наважилась на рішучий вчинок. Стерва дійшла до того чого так волало її розбурхане пристрастю єство. А воно без всякого сорому хотіло цього чоловіка. Жадало його міцних обіймів, трепетних ніжностей, дурманних поцілунків й жагучих пестощів. Воно прагнуло спокусити Едуарда й сповна насолодитись близькістю з ним.  

Світлана була жінкою рішучою, цілеспрямованою і не закомплексованою. Вона не стала морочити собі голову всякими моральними принципами й етичними нормами. Вже раз поставила собі щось за мету так неодмінно мала цього досягти. Незважаючи на труднощі, перешкоди й навіть думки оточуючих. Непросте життя заставило вести себе за правилом – ціль виправдовує всі засоби.

Те що Едуард не встоїть перед її жіночими чарами Світлана не сумнівалася ні хвилинки. Не тому що була такою професійною й вмілою звабницю. Зовсім ні. Вона лиш прекрасно знала більшість слабостей чоловічої натури і на відмінно навчилася ними користуватися для своїх потреб. Вміла смикати за потрібні ниточки щоб гарантовано добитися задуманого.

План зваби був доволі простим і водночас вельми підступним. В одну зі субот Світлана взяла вихідний на фірмі й заявилася до Едуарда. Начебто для цього щоб допомогти йому з ремонтом. А насправді… Насправді ж стерва вже все добре продумала і була готова до рішучих дій. Жінка знала, що незважаючи на свій тридцятип’ятирічний вік, вигляд у неї був ще нічогенько. Розкішне жовтувато-русяве волосся, яке в розпущеному вигляді сягало ледь не до спини. Дещо розкосі, по-котячому сліпучо-зелені очі. Акуратний курносий носик і круглі смагляві щічки…