Глава 7: Бобове поле

Цитата з "Уолдена":

"Я був сповнений рішучості пізнати боби."

Мирне усамітнення, яке Леон так дбайливо виплекав, почало давати несподівані плоди. Це була нова форма неспокою. Але не тривожна, як раніше, а творча. Його руки, що звикли до бездіяльності, почали шукати роботу. Його розум, очищений від стратегічного безладу, прагнув не просто споживати реальність, а створювати її. Пасивне "буття" вимагало переходу в активне "творення".

Він не збирався садити справжні боби. Його земля була іншою — цифровою. Але цього разу він хотів стати не промисловим агрономом, що вирощує ГМО-культури для масового споживання, а скромним фермером, що обробляє свою маленьку ділянку землі.

Його "бобовим полем" стала ідея. Проста, майже наївна у сучасному світі. Він вирішив створити інструмент, що працював би всупереч логіці "Нексуса". Не програму, що краде увагу, а програму, що її повертає.

Леон винайняв стіл у напівпорожньому коворкінгу на околиці міста, подалі від блискучих бізнес-центрів. Місце було тихим, трохи старомодним, з повільним інтернетом і кавоваркою, що постійно ламалася. Це було ідеально.

Він почав писати код. І це був абсолютно новий досвід.

Раніше його робота була спринтом. Він керував командами, що працювали ночами, щоб випередити конкурентів на один день. Кожен рядок коду оцінювався з точки зору ефективності та монетизації. Тепер його робота стала медитацією. Він писав повільно, обдумано. Кожна функція, кожен алгоритм були для нього як насінина, яку він дбайливо садив у цифровий ґрунт. Він насолоджувався чистотою та елегантністю структури, яку ніхто, крім нього, можливо, й не побачить.

Головною його працею була прополка. "Бур'яни" росли не в коді, а в його голові. Це були його старі звички. "А давай додамо систему досягнень, щоб утримати користувачів?" — шепотів внутрішній маркетолог. "Треба продумати, як збирати дані для майбутніх поліпшень," — радив внутрішній аналітик. "Цей дизайн занадто простий, він не 'чіпляє'," — критикував внутрішній креативний директор.

Леон методично "виривав" ці думки. Він безжально видаляв усе, що могло викликати залежність, усе, що намагалося маніпулювати. Його програма, яку він назвав "Тиша", не мала лайків, коментарів, стрічки новин. Вона не надсилала сповіщень. Її єдиною функцією було наочно, у вигляді саду, що повільно зростає, показувати користувачеві, скільки часу він провів поза екраном, у реальному світі. Чим більше годин тиші, тим пишнішим і красивішим ставав твій цифровий сад. Це була гейміфікація навпаки.

Він працював днями й ночами, але ця втома була іншою. Вона була чистою і приносила задоволення, як втома селянина в кінці довгого дня в полі. Він не залежав ні від кого. Не було жодних інвесторів, жодних дедлайнів, жодних очікувань. Був лише він, його задум і його праця. Він був сповнений рішучості пізнати не просто боби, а саму суть своєї майстерності, очищеної від ринкової мішури.

Одного пізнього вечора він скомпілював фінальну версію. На екрані з'явився простий інтерфейс: крихітний паросток на тлі темної землі. Його перший "урожай". Він не відчував тріумфу, який відчував після запуску багатомільйонних проектів. Він відчував щось глибше — тиху, батьківську ніжність до свого творіння.

Він не став робити гучного запуску. Він просто виклав програму у вільний доступ на маловідомому форумі для незалежних розробників з короткою припискою: "Інструмент, щоб допомогти вам забути про інструменти. Користуйтеся, якщо хочете".

Потім він вимкнув комп'ютер і вийшов на нічну вулицю. Повітря було прохолодним. Він подивився на своє творіння — цей маленький, тихий острівець в галасливому океані інтернету — і відчув, що вперше в житті створив щось по-справжньому чесне.

Це було його бобове поле. Воно було невеликим, але воно було його. І воно було прекрасним.