Пролог

Цитата з "Уолдена":

"Я пішов у ліс, бо хотів жити свідомо, мати справу лише з найважливішими фактами життя і спробувати навчитися того, чого воно могло мене навчити, аби не виявилося перед смертю, що я й не жив."

Світло моніторів було його сонцем і місяцем. Його лісом був нескінченний потік даних, де він, мов досвідчений мисливець, вистежував тренди, вподобання та слабкості мільйонів. Його звали Леон. Це ім'я, що означає "лев", було гіркою іронією, адже левом він давно себе не відчував. Швидше, вправно навченим цирковим звіром, що стрибає через палаючі обручі дедлайнів та KPI.

Леон працював провідним стратегом у "Нексусі" — корпорації, чиї алгоритми, мов невидимі нитки, смикали за руки та уми мільярдів. Він був архітектором бажань. Він міг змусити маленьке містечко в Айдахо раптово захотіти в'єтнамського супу фо, а підлітків у Токіо — почати носити штучне хутро. Він знав, як перетворити миттєвий інтерес на одержимість, а сумнів — на покупку. Він був успішним. Дуже успішним.

Його зарплата дозволяла йому мати все, що "Нексус" рекламував іншим: квартиру з панорамним видом на місто, яке ніколи не спить, найновіші гаджети, одяг, який ще не з'явився в магазинах. Але щоночі, коли штучний інтелект його "розумного будинку" бажав йому солодких снів і затемнював вікна, Леон залишався наодинці з дивною, холодною порожнечею.

Він жив у майбутньому, яке сам же й створював, але відчував себе реліктом. Його власні бажання були розмиті, поховані під тоннами аналітичних звітів. Чого він хотів насправді? Не як "цільова аудиторія 35-40, високий дохід, інтереси: технології, подорожі", а просто як Леон? Він не знав. Алгоритми "Нексуса" могли передбачити наступний світовий тренд, але не могли відповісти на це просте питання.

Останньою краплею став проект "Ехо". Це був новий ШІ, здатний створювати цифрові "привиди" померлих людей на основі їхніх соціальних мереж, листувань та онлайн-активності. "Подаруйте вічне життя тим, кого любите," — говорив рекламний слоган, який він сам і придумав. На презентації, коли на екрані з'явилася до болю реалістична цифрова копія померлої знаменитості, що жартувала та відповідала на питання, зал вибухнув оплесками.

А Леон відчув нудоту.

Вони не повертали життя. Вони продавали симуляцію. Вони перетворювали пам'ять на продукт, а горе — на підписку. Вони будували цифровий цвинтар, де мерці продовжували генерувати контент. Це було не воскресіння. Це була некромантія заради прибутку.

Того вечора, сидячи у своїй ідеальній квартирі, Леон дивився на мерехтливі вогні міста. Кожен вогник — це вікно, за яким сидить людина, чиї мрії, страхи і бажання він допомагав упаковувати і продавати. Він відчув себе найбільшим шахраєм.

Він відкрив ноутбук, зайшов на внутрішній портал "Нексуса" і одним рядком написав заяву на звільнення:

"Я йду в ліс."

Не у фізичний, звісно. Він не був наївним дикуном. Його ліс мав бути іншим. Він збирався збудувати свою "хатину" у найгустіших хащах — усередині самого себе. Він хотів з'ясувати, що залишиться від Леона, якщо відключити його від "Нексуса". Якщо відключити його від світу, який він допомагав створювати.

Чи залишиться там взагалі хтось?