Стерте ім'я

Він прокидається. Розплющує сухі повіки. Втягує повітря зі свистом. Під землею – темно і вогко. Черв’яки падають зі стелі, проїдають у його плоті дірки, риють ходи, повзають під шкірою. Він крехкоче, перевертаючись на бік. Віддав би все, аби тільки залишитись тут і надалі. Навіки. Такий сором! Таке безсилля…

– Пане, – маленьке створіння з’являється невчасно – хочеться прихлопнути його долонею, як докучливу муху, – пане, час їхати. Нас чекають…

– Геть.

Він не впізнає свого голосу – той звучить наче тріскіт сухої палиці. Відкашлюється, прочищає горлянку. Там дере – за рік добряче пилюки назбиралось. Сила зловісна, сила неземна примушує його тіло підвестись. Довгі, закляклі кінцівки, вкриті тонконогими грибами та мохом, із зусиллям відриваються від землі. Він озирається навкруги, прислухається до шипоту надр земних – ні, не сон, прокляття не відступило.  

– Пане!.. – маленька істота не полишає його ні на мить, вертиться під ногами, докучає писком. – Олені все запряжені. Нам час їхати, інакше…

Він знає, що буде. Одного разу вже спробував. Прокляття неможливо зняти, тільки відпрацювати – роками, віками. Найвеличніший з усіх моторошних істот потойбіччя тепер має прислуговувати їм. Раніше вони ховалися, лиш почувши його ім’я, трусились під ковдрами, чекаючи світанку, сподіваючись, що доля омине їх будинок, жахаючись, чи не зазирне він у вікно, чи не спуститься через димохід…

Клята людська жінка! Він забрав її дитину, вона – забрала саму його сутність. Хто ж знав, що вона володіє словом, а відтак – володіє думками. Вона помстилася страшною помстою, лютою. Хоч дітей в неї було восьмеро і він так і не зрозумів, по чому горювати. Жінка змусила людисьок повірити, що нема чого боятись. Змусила забути його справжнє ім’я. Кра… кра.. Ні. Він і сам вже не пам’ятає!..

Він кульгає печерою. Олені притискають вуха, цокають копитами – нервують перед вильотом. Маленькі істоти подають його вбрання та скидають останні коробки в сані. Час настав.

Над землею висить повний місяць. В його тьмяному світлі валить і блискоче лапатий сніг. Санчата, що летять прямо в повітрі, через хурделицю із землі важко розгледіти. То й добре. Він підкручує вуса і відкашлює землю з легень. Важко прикидатись щасливим, коли триста шістдесят чотири дні ти проводиш у летаргії в підземеллі.

– Хо-хо-хо… – лунає над будинками. – З новим роком!..