Епілог. Енн

Він робить крок вперед, а моє серце рветься назовні. Слідом. Не можу дозволити йому піти, але й втримати не можу. Владд зробив свій вибір. Він жертвує собою заради того, щоб жила я. Хіба не це найвищий доказ його людяності? Яку ж загрозу він може становити для вищого керівництва в загальному і для Геєл Дікс зокрема?

Не чую, про що говорять члени вищого керівництва. Не бачу нічого перед собою. Все розмиває пелена сліз та розпачу.

Не можу змусити себе подивитися на нього, тому що знаю — це вже востаннє.

А потім розумію, що його рішення тільки його й ніяк не моє.

Кидаюся на першого-ліпшого офіцера і вириваю його автомат. Здається, дивлюся фільм якийсь, де ніколи не буду в головній ролі.

Від несподіванки він не встигає перехопити його і я стріляю.

Вперше в житті відкриваю вогонь зі зброї, яку навіть в руках не тримала до цього. Офіцери падають один за іншим, але я намагаюся розгледіти Владда.

На очі потрапляє перелякана Геєл. Направляю автомат на неї, тим самим захищаючи себе. Поки я цілюся в Геєл, жоден офіцер не вистрілить в мене.

— Чого ти хочеш? — в очах Геєл застигає непідробний жах.

У тому, що я вистрелю, ніхто вже не сумнівається.

—Зореліт. Владд покине Землю і ти не відішлеш за ним загін.

— А натомість? — шепоче вона, стискаючи кулаки.

— Ти продовжиш дихати, — не знаю, звідки в мене беруться сили та витривалість. Скільки ж тілу доводиться викидати адреналіну в кров для цього.

Дівчина, котра цілиться в Геєл, хто завгодно, але не медсестра Енн. Не я!

— Гаразд, — киває вона.

Я нарешті дивлюся на Владда. На його обличчі відбивається цілий калейдоскоп різноманітних емоцій.

— Іди, — шепочуть мої вуста. — Іди!

Владд не рухається.

Наближаюся до Геєл настільки близько, що дуло автомата впирається їй під ребра. Мій палець німіє від напруги, завмерши на курку. Автомат знятий з запобіжника і це вже не жарти.

Викликають повітряну оборону і коли ми виходимо на алею перед лікарнею, нас вже чекає компактний зореліт.

Не нас. Чекає Владда. Я нікуди не лечу.

Повільно наближається світанок. Резервація потопає в золотисто-рожевому серпанку. Це красиво і це останній світанок в моєму житті.

Дивлюся на Владда з найглибшою ніжністю, на котру здатна:

— Тепер і я знаю значення слова кохання. Точно знаю.

Геєл вичікувально дивиться на зореліт, обережно киваючи пілотові відійти на безпечну відстань.

Ще кілька хвилин.

— Я лише бот. Домашні вихованці тобі ближчі, аніж я, — шепоче він.

— Ти людяніший, аніж всі тут разом взяті, — відповідаю. — Пам'ятай, для чого це все. Не скрізь так як тут. Ти сам побачиш.

Сил немає. Намагаюся не розплакатись.

Час спливає.

— А ти? — Владд пильно дивиться на мене.

— Скоро тут буде ще один зореліт. Вірно, Геєл? — нахиляюся до її вуха.

Вона ствердно киває.

— Ти перший. Швидше, Владд, — впевнено кажу я.

Він покірно прямує на зореліт, але потім раптом повертає голову до мене. В його очах німіє запитання. Здається, він все ще не вірить, що я здатна на брехню, але вже сумнівається.

Спостерігаю, як зореліт зникає у світанковому небі.

Ще пара секунд, аби він зумів покинути орбіту і опинитися у відкритому космосі.

Все.

Ковтнувши, зводжу курок. Звучить постріл.

Відчуваю, як з куточка рота струмує нова порція крові.

Руки, що стискають автомат, тремтять, а Геєл переможно усміхається.

Весь цей час я була на мушці снайпера.

— Це кінець, — Геєл смикається, збираючись відійти, в ту мить притискаю курок.

Здається, це триває годину, а насправді лише кілька секунд.

Ми падаємо на землю одночасно.

Крики і шум навколо стихають для мене. Всі біжать рятувати пораненого нейроінженера і члена вищого керівництва Геєл Дікс.

Відчуваю на руці теплу руку і повертаю здерев'янілу голову. На мене дивиться Іван Лотський. Другий член керівництва, котрий намагався захистити Владда в операційній.

В його очах туга та смуток:

— Мені шкода.

— А мені ні, — відповідаю і не кривлю душею.

— ВВС передали, що зореліт покинув орбіту Землі. Їм вже не вдасться відшукати Владда, —  відповідає він мені і це найчудовіші новини.

Більше не відчуваю ніг і не можу зрозуміти, куди припав постріл. Напевно в живіт, а може в легені. А втім, яка тепер різниця?!

— Мені шкода, — повторює Іван.

— Геєл? — переходжу на шепіт.

Іван обережно повертає голову в бік, тому що я вже не можу рухати нею, а потім негативно киває мені.

Геєл Дікс мертва. Мені теж залишилося недовго. Відпускаю його руку і вичавлюю останню усмішку. Очі спрямовуються до барв світанку.

Десь там Владд. Він один в неосяжному космосі. Він буде чекати мене, а потім все зрозуміє. Вже зрозумів.

Сподіваюсь, одного разу він зрозуміє і мій вчинок.

Я всього лиш гвинтик у величезній машині, під назвою планета Земля. Таких мільйони.

Але я — Людина, а значить, здатна на допомогу.

…Ми стоїмо посеред танцювального майданчика і я торкаюся вустами його щоки. Відчуваю його шкіру та вдихаю аромат спекотного літнього дня. Я бачу сіро-блакитні очі, а потім…

2018 р.

Сподобалася книга?
Подаруй зірочку, поділися враженнями, підпишись — порадуй автора:)