Розділ 2

Я прораховую кожен дюйм свого плану. Я аналізую відсоток своєї перемоги і своєї поразки. Я продумую все до найдрібніших деталей. Я готовий.

Найважче покинути територію лікарні. Відшукати Енн в місті — завдання менш складне. Я так думаю.

В той момент вже відмінно розрізняю поняття добре та погано, але на своєрідній чаші ваг безпека Енн переважує обидва.

Коли медсестра входить в палату, тягнучи за собою столик на коліщатках, я чекаю її, стоячи біля стіни. Людському мозку треба шість секунд, для того, аби зрозуміти, що щось не так. За цей час я вводжу її в несвідомий стан, притиснувши потрібну жилку на шиї, і акуратно укладаю на свою кушетку, для більшої переконливості накриваючи покривалом.

Тепер у мене пропуск на перший поверх і вихід з лікарні.

Забула, залишила, покинула.

Значення стількох нових слів встигаю визначити за той час, поки безшумно спускаюся в хол лікарні. Залишається найважче, поки охорона на рецепції зрозуміє, що відбувається, я мушу дістатися до пункту пропуску і покинути його.

Енн. Чи могла вона дійсно мене кинути? Забути?

Я не вірю. Проте після Параду вона виглядала інакше. Немов злилася на мене.

А якщо могла?

Зосередившись, вичікую момент, коли вхідні двері відчиняться, впускаючи санітарів, і кидаюсь вперед.

П'ять секунд замішання охорони — досягаю дверей. Три секунди переляку і бездіяльності санітарів — покидаю майданчик лікарні. Паніка й крики в холі — вже наближаюся до пункту пропуску, приставляючи до монітора посвідчення медсестри. На алеї з'являється озброєний загін. Мені потрібні ще три секунди, щоб апарат показав потрібну інформацію. Дві. Голоси зовсім близько. Дивуюся, чому вони не відкривають вогонь. Я ж втікаю з лікарні для ботів, а це щось зовсім надзвичайне. Одна. Двері відчиняються — я вільний.

Я ніколи не бачив, як на місто опускається ніч. В цей час завжди переходжу у фазу перезавантаження, яку люди звуть сном.

Сьогодні все інакше.

Я бачу десятки тисяч світлодіодних вогнів, котрі висвітлюють центральні вулиці.

Дивовижно!

Мені слід триматися подалі від світла, бути в тіні і на околицях, якщо хочу знайти Енн і не хочу потрапити на очі офіцерів армії. Безумовно, вони ретельно шукають мене, поставивши на всіх дорогах свої блокпости. Відмовляюся вірити, що це не так.

Спостерігаю за тим, як порожніють міські вулиці. Наближається комендантська година. Залишатися непоміченим стає практично неможливо. Неможливо, якщо не злитися з тими, хто безперешкодно може пересуватися на вулицях у нічний час.

Вперше стикаюся з суперником. Вперше відчуваю всі ресурси і можливості власного тіла й залишаюся задоволений. Вперше вбиваю іншу істоту, але розумію, що інакше ніяк: або я його, або він мене. Дивлюся в його широко відкриті очі, дивуючись з того, наскільки вони порожні й бездушні. Бачу його порядковий номер.

Нагадую собі, що я — інший!

Мені потрібно знайти Енн. Мені потрібно дізнатися, чи забула вона мене.

Одяг, знятий з офіцера-бота, мені впору. Йду далі й відчуваю себе впевненіше.

Що робити, поки не знаю.

Мозок посилено працює, створюючи нову стратегію. Не можу просто блукати по місту і випитувати, чи не знають жителі медсестру на ім'я Енн.

Різко зупиняюся посеред порожнього тротуару порожньої вулиці.

Чітко розумію, що щось не так.

Намагаюся усвідомити, з чого вислизнула ця здогадка, і перше, за що чіпляюся — чому охорона лікарні дозволила мені піти? Без єдиного пострілу навіть в повітря. Так легко і майже безперешкодно, немов так мало бути. Всі вони нібито діяли згідно з наказом.

Не розумію, кому й навіщо це потрібно і взагалі не впевнений, що це правда.

Сумнів та розгубленість тепер борються в мені.

— Енн, де ж ти?

Наближаюся до загону патрульних Центральної площі. Мені потрібен хтось вище рангу офіцера. Кілька секунд колупання в його мозку, можуть сказати мені, де шукати Енн.

Спроба не увінчалася успіхом. Починаю розуміти, що занадто швидко пішов з лікарні. Адже саме там міг дізнатися, де насправді знаходиться Енн.

Єдине, що мені залишається — повернутися назад.

Чую власні кроки. Вони дивно звучать в тиші безлюдної вулиці: занадто підозріло, занадто напружено.

До лікарні залишається всього кілька метрів.

Припускаю, що очікує мене там, але іншого виходу не бачу.

Моє тіло не дуже добре відгукується на те, що вже протягом дванадцяти годин знаходиться без ліків. Далі буде ще гірше.

Іду вперед.

Лікарня занурена в темряву. Жодного вогника у вікнах, жодного ліхтаря на алеї, жодної лампи на пункті пропуску. Просто величезна темна маса попереду, котра відкидає слабкі тіні завдяки захованому за хмарами місяцю. Порожнє й неживе місце.

Не такого я очікував.

Іду далі розуміючи, що вхід вільний, але не усвідомлюю, що це означає. Втікаючи я залишав все не так, не таке очікував побачити після повернення.

Двері, що ведуть з вулиці в хол, прочинені. Немов персонал і пацієнти втекли звідси, гнані наближенням вселенської катастрофи.

Хол порожній. Самотня рецепція більше не блимає десятками моніторів. Не видно Кела, не чути його гугнявий голос і зухвалий сміх.

Помічаю слабке мерехтіння в глибині сходин. Іду на нього, з легкістю долаючи проліт за прольотом. Мерехтіння схоже на блукаючий вогник. Щойно наближаюся до нього, він гасне, а потім з'являється знову, все далі й далі ведучи мене за собою.

Блукаючий вогник стає яскравішим і більшає. Він перетворюється на світло декількох ламп, спрямованих в центр величезної кімнати з високою стелею. Білі кахельні стіни дають зрозуміти, що переді мною операційна. Можливо саме в ній я отримав право на своє друге життя.

Гнів, страх і відчай. Вони долають мене і на мить втрачаю здатність рухатися. Мій погляд спрямовується в центр операційної. Зі стелі звисають товсті титанові ланцюги, в які закуті тендітні зап'ястя дівчини. Її голова схилена вперед, а густі темні пасма закривають обличчя.