Частина ІІ. Влад. Розділ 1

Так дивно. Дивно знову ворушити пальцями, повертати голову, рухати корпусом. Невже я робив це раніше? Мені кажуть, що ні.

Мої рухи ще надто невпевнені, але знаю, що дуже скоро це зміниться.

Я бачу. Бачу білі стіни, бачу промені світла, що пробиваються крізь щільні білі штори на вікнах. Я Бачу дівчину, котра злякано дивиться на мене з порога.

Знаю, що вона налякана. Це читається в її очах, нахилі голови, загострених рисах обличчя, в грудній клітині, котра різко піднімається й опускається під час дихання. Не розумію навіщо, але вона наближається до мене. Каже своє ім'я. Я хочу знати своє. У мене має бути ім'я, я впевнений, і це зовсім не порядковий номер, вибитий на моєму зап’ясті.

Так дивно. У моїй голові обривки якихось думок та спогадів. Вони висять мов клапті старих простирадл на городньому опудалі. Я намагаюся зв'язати в купу все, що зберігає мій мозок, але не виходить. Ніби хтось поспішно стер малюнок олівцем, але на папері ще залишилися його розмиті контури.

Я хочу зрозуміти. Я хочу згадати. Я хочу знати хто я і навіщо я.

Дівчина мене більше не боїться, але я не впевнений, чи безпечний для неї. Поки не розумію, що значить слово безпека.

Я розділив людей, яких бачу кожен день, на своїх та чужих. Енн переходить до категорії своїх першою, і думаю, залишиться там єдиною.

Вона вчить мене стати собою, але це не я. Хто завгодно, але не я.

Дивлюсь на свої руки, але вони інші. Я відчуваю в тілі силу, котрої у мене не було. Не розумію, звідки знаю це. Просто знаю.

Мої слова знаходять сенс. Перетворюються на цільні фрази. Я розумію безліч речей, хоча деякі досі не в'яжуться в один візерунок.

Енн занадто терпляча. Не розумію, як вона може вкладати стільки своїх сил та почуттів в мене. Мені зручно з нею. Люди замінюють це слово на слово добре. Поки-що не розумію його справжній сенс.

Інформація. Вона потрібна моєму мозку. Енн розуміє це. Вона приносить мені те, чого я потребую — невелику коробку, в якій зібрана вся інформація світу: його минуле, теперішнє і майбутнє — нетбук.

Я поглинаю інформацію з блискавичною швидкістю. Намагаюся насититися якомога швидше. Тепер мій мозок наповнюється знаннями, я стаю цілісним. Я знаю все.

Темрява поглинає мене.

Мене звуть Влад. Я бот, створений в науковій лабораторії кращими нейроінженерами Співдружності — правлячого органу планети Земля.

Я один з десятків тисяч машин, необхідних людям для захисту свого суверенітету. Солдат, котрий зобов'язаний приймати команди свого головнокомандувача і негайно їх виконувати.

Я невдалий експеримент, що підлягає утилізації. Підлягав, якби не Енн — медсестра з медичного центру, приставлена ​​доглядати мене.

Я бачив інших ботів. Вони — машини, котрі не володіють мисленням та почуттями, лише мають необмежене сховище пам'яті. Я інший. Я можу не тільки приймати команди, а й аналізувати їх. Можу розуміти, думати, мислити. Я можу сам приймати рішення.

Енн бачить це. Знає, але знає не все. Я вирішив так не тому, що їй не довіряю. Просто мушу її захистити. Нам обом відомо, що станеться, якщо вище керівництво дізнається про мою унікальність.

Є ще одне, про що не здогадується Енн. Я знаю те, ким був у минулому. Я знаю, що був людиною.

Енн веде мене на Парад Співдружності. Вона вважає, що їй вдалася неймовірна афера і що ми вийшли переможцями.

Я думаю інакше. Проаналізувавши її план, підраховую, що він вдасться на вісімдесят два відсотки. Ризик невеликий і ми можемо спробувати.

Нічого нового на Центральній Площі міста не помічаю. Мій мозок переповнений точно такими ж картинками, побаченими при під’єднанні до всесвітньої павутини. Зовсім інакше я реагую на те, що бачу не в центрі, а на околиці міста.

Енн задоволена. Їй здається, що зуміла мене здивувати. Нехай так і думає. Коли вона щаслива, її очі сяють так само, як матриця в моїх кристаликах. Не можу поки дати пояснення, але мій мозок позитивно реагує на цей її стан. Вважаю, вона завжди повинна сяяти.

І знову мова заходить про людські почуття. Енн впевнена, що я на них не здатний і не розумію. У першому, можливо, вона й не помиляється, але не в другому. Я розумію все, що з нею діється на танцювальному майданчику. Мені відомо все про психологічний стан людини під назвою симпатія. Вона відчуває симпатію до мене. Знаю, що таке не можливо, тому що боти й люди хоч і ідентичні зовні, занадто різні всередині. У Енн є серце, котре гулко стукотить в грудях. Саме воно приймає на себе її почуття. У мене серця немає.

Енн каже, що поцілунок — це приємно. Хочу зрозуміти, згадати, що означає приємно і притискаю вуста до її вуст.

Починають розжарюватися матриці в моєму мозку. Кінцівки здригаються і міцніше стискають її тіло. Знаю, що можу зробити їй боляче і намагаюся привести в дію ті ділянки мозку, котрі відповідають за контроль над тілом. Виходить не одразу. Я немов від’єднуюся від реальності, а потім знову вмикаюся.

Ось що значить приємно.

Знаю, що можу принести їй ще більше задоволення і готовий до цього. Мене дивує, що вона відмовляється. Мені відмінно відомо, в який момент жінці потрібна така розрядка і у Енн саме такий момент.

Ще не зовсім володію розумінням слова хочу, але точно відчуваю потребу в тому, аби очі Енн знову сяяли.

Мені необхідна перезарядка і нова порція речовини, котра очищає мій металевий кістяк від крові, що знаходиться на внутрішній частині моєї оболонки. Я занадто довго пробув без неї. З кожним днем ​​доза речовини стає все меншою і незабаром я зможу зовсім обходитися без неї. Але не зараз.

Перезарядка, яку люди звуть сном, приносить мені тишу й спокій.

Завтра я буду знати більше, завтра я буду розуміти більше і більше відчувати. Я вдосконалююсь кожної секунди, поглинаючи все більше й більше необхідної мені їжі — інформації.