Розділ 4

Я показую Владу все найцікавіше, що є на Параді. Він бачить привітання глав Співдружності, марш армії таких, як він, але озброєних до зубів, ботів-солдатів, нашу новітню військову техніку, приведену в готовність без уповільнення стріляти на поразку.

Його не вражає ніщо.

Я припускаю, що все це він уже бачив в інтернеті і маючи необмежену терабайтами пам'ять, закарбував до найдрібніших деталей.

— Тобі нудно? — питаю.

— Це мій світ. Це те, до чого мене готують, але я хочу не цього, — відповідає він. — Покажи мені твій світ.

Думаю лише мить, вже знаю, що це ще більш безглузда ідея, аніж вивести його з лікарні.

— Упевнений? — питаю натомість.

— Я впевнений, — твердо відповідає.

— Гаразд, — стиснувши холодні пальці, веду його крізь натовп туди, де оглушливо лунає ритмічна танцювальна музика, приправлена басами. Туди, де по-справжньому веселяться такі ж, як я — нижчий клас мешканців Співдружності.

У різнобарвному диму танцюють десятки пар, кожна створюючи свій неповторний стиль, інші товпляться біля величезних пластикових бочок, з яких наливають напої, треті жартують та сміються, збившись у групи, четверті обнімаються й цілуються, не соромлячись оточуючих.

Влад стає дійсно розгубленим. Його погляд кидається до танцюючих, потім до хлопців, котрі на швидкість випивають з великих металевих кварт креббз — синтетичну суміш горілки, віскі та пива, а потім до парочок закоханих.

— Думаю, я таки змогла тебе здивувати, — усміхаюся.

Музика упереміш з криками та вереском п’яної молоді змушує його застигнути в напруженій позі:

— Це... Дивно.

— Вони не завжди такі. Більша частина їхнього життя проходить у виснажливій праці й безкомпромісних правилах, а в цей день вони можуть дозволити собі спустити пар, — відповідаю я.

— Ти робиш так само? — питає стримано.

Я розгублено дивлюсь на нього, але потім помічаю в куточках вуст легку усмішку.

Мій бот наді мною кепкує.

— Оскільки пити тобі не можна, пішли танцювати, — пропоную. — Впевнена, ти знаєш, як рухатися в будь-якому з запропонованих мною танців.

Влад простягає руку, киваючи на імпровізований танцювальний майданчик. Я накриваю його долоню своєю, вперше усвідомивши, що його шкіра більше не крижана, а тепла й приємна на дотик.

Розумію, що більше не танцюємо, а просто стоїмо в натовпі інших пар, десь в середині танцю. Не можу відірвати погляд від його обличчя, котре висвітлюють потужні прожектори. Він же дивиться на мене мабуть тому, що я дивлюсь на нього.

Поглинена найдавнішим інстинктом на землі, просто тягнуся до нього, встаючи навшпиньки, і торкаюся тремтячими вустами його щоки.

— Моя вдячність за цей вечір, — пояснюю.

— А я можу подякувати тобі? — запитує у відповідь.

Затамовую подих, коли його вуста ковзають по моїх вустах, а потім обвивши його шию руками, нахиляюсь вперед, втискаючись в металевий торс.

Внутрішній голос, відсунутий кудись на самі задвірки, слабко нагадує про те, що Влад не людина, а шматок металу, затягнутий в людську оболонку, що мої почуття до нього лише ілюзія, що він нічого не відчуває в цей момент. І все ж його вуста настільки п'янкі, а поцілунок запаморочливий, що відпускаю свій розум гуляти.

Парад, музика, танці і людський шум залишаються позаду.

Ми повільно йдемо вздовж порожньої вулиці в цілковитій мовчанці. Накочує незручність, а ще страх. Страх за наше майбутнє.

— Я знаю, що нам слід поговорити, і ти це теж знаєш, — Влад пильно дивиться на мене.

— Не знаю з чого почати, — стискаю плечима. — Чесно.

— Тепер я починаю розуміти суть стількох постулатів про те, чого хочуть жінки, — усміхається він.

— Знову насміхаєшся? Де це бачено? — вдавано обурююся.

— Ти зараз сумніваєшся в тому, що ми зробили, — каже він, читаючи мене, немов відкриту книгу. — Але там, на танцювальному майданчику, ти не сумнівалася. Що змінилося?

— Ейфорія зникла, — просто відповідаю я. — Ми знову повернулися до реальності. Тут вже все не так барвисто.

— Тому що я робот, а ти людина?

Його розуму та проникливості можуть позаздрити навіть найсвітліші уми людства.

Треба ж! Стільки років наші нейроінженери намагалися створити ідеального бота, а він створив себе сам. І сталося це через звичайний збій в системі регенерації.

— Це не маленька проблемка, — киваю.

— Знаєш, а я непогано розбираюся в людській біоанатомії, — раптом починає він.

— Хто б міг подумати, — жартівливо підморгую йому.

— І я зробив висновок, що мало чим відрізняюся від чоловіків твого виду. Думаю так як вони, можу поводитись як вони, — Влад переплітає мої пальці зі своїми однією рукою, а другою торкається мого підборіддя, повертаючи до себе. — Можу дати тобі те, що й вони.

Мене кидає в жар від усвідомлення того, про що зараз Влад говорить. Всередині все солодко здригається.

— Знаю, як це зробити, — він вичікувально дивиться на мене.

— Навіщо? — голос мій осідає, але я якось опановую себе.

— Тому що ти цього хочеш, — немов недбайливому дитяті пояснює він.

Я гірко усміхаюся:

— Ось і головна проблема. Я цього хочу, а не ти.

— Але… — він здається спантеличеним.

— Нам час повертатися і боюсь, вдруге моя гра з Келом не спрацює, — обриваю його я.

Ми наближаємося до пункту пропуску лікарні.

Я не можу заснути і кручуся в ліжку, слухаючи його жалібний металевий скрип. Думки повертають назад: до Влада, до його слів.

Він цілував мене так, як не вміє жоден інший чоловік, і не сумніваюся, все інше зробив би так само, але я сказала йому правду. Мені потрібно щось більше. Те, що не зможу отримати, хоч як би не намагалася. Мені потрібні його почуття і почуття не тому, що я так хочу, а тому, що цього хоче він.

Нехай Влад найкращий, найдивовижніший, просто неймовірний бот, котрий розуміє всі думки і почуття людей, але серця він не має, а отже не може розділити мої почуття. Не може їх відчути.