Розділ 3

Свята в нашій резервації влаштовують рідко, але цього року Парад Співдружності вирішують провести з величезним розмахом. Показують всю міць та силу нашої армії, щоб будь-яка інопланетна тварюка не посміла навіть ступити на Землю.

Але хто насправді тварюка, для мене ще й досі під знаком питання.

Я, як і інші медсестри нашої лікарні, маю дозвіл піти і навіть взяти з собою одного друга. Це своєрідний плювок у душу, тому що ні друзів, ні коханих практично ніхто в лікарні не має. Нам не дозволяє робочий графік, котрий, здається, створив сам диявол, чи точніше Геєл Дікс.

Коли приходжу в палату Влада, він з цікавістю дивиться у вікно, за яким видніються різнокольорові вогні Центральної Площі. Без сумнівів йому цікаво, що ж там діється.

На моє стандартне «доброго ранку», він відповідає по-новому:

— Здрастуй, Енн. Сьогодні ти інша.

— Від тебе нічого не сховається, — підмічаю, замінюючи його старі шнури мозкових стимуляторів на нещодавно вдосконалені у місцевій лабораторії. Нахилившись, повільно притискаю до його потилиці першу округлу матрицю на силіконовій основі. Чіпляючи другу до скроні, доводиться нахилитися ще ближче і сама того не розуміючи, проводжу великим пальцем по гладкій прохолодній шкірі.

Він пильно дивиться на мене, не виказуючи жодних емоцій.

Отямившись, нервово ковтаю й відчуваю, як на щоках спалахує рум'янець.

— Твої щоки змінили колір, — зауважує він.

— Тут парко, — бубоню, прикріплюючи останню матрицю.

— Ні. Температура в палаті жодного разу не змінювалася з моменту, як я вийшов з регенеруючого сну. Не змінювалася ні на один градус, — спокійно відповідає він, продовжуючи дивитись на мене.

Якщо ти ведеш бесіду зі штучним інтелектом, приготуйся до того, що обдурити його нізащо не вдасться.

— Отже температура підвищилася в мене, — відступаю від нього на крок.

— Якщо в тебе підіймається температура, ти хворієш?

— Вірно, — погоджуюся.

— Що відбувається там, де вогні? Це Центральна Площа? Саме серце міста? — раптом змінює тему він.

— Так. Сьогодні свято, воно зветься Парад Співдружності. Ми відзначаємо цей день, як день захисту Землі від інопланетних ворогів. Найважливіше наше свято, — відповідаю ухильно.

— Я знаю, що це за свято, — його вуста чіпає легка усмішка.

— Скажи, а за ті кілька хвилин, поки ти був під’єднаний до всесвітньої павутини, встиг дізнатися усе? — обережно запитую. — Геть усе?

— Геть усе, — підтверджує він.

Я притискаю руки до грудей, немов намагаючись вгамувати серцебиття.

— Ти йдеш на свято, — він не питає, а констатує факт.

 — Так. Всі йдуть, — запинаюся.

Експеримент 3000 не має дозволу покидати стіни лікарні. Експеримент, але не Влад.

Немов читаючи мої думки, він піднімається з кушетки.

— А ти хочеш піти? — мозок перестає керувати моїми словами та діями.

Лише на мить уявивши як чудово було б піти на свято з ним, відчуваю як всередині все перевертається.

— Це проти правил, — нагадує він мені, знов мовби читати мої думки.

— Я знаю, — шепочу. — Знаю. Пробач.

— Але ти хочеш, аби я був там. З тобою, — робить висновок він.

— Так, — приречено зізнаюся.

Влад дивиться на мене довго й допитливо, ніби вивчає. Мені дуже хочеться знати, що діється в його голові в той момент. Натомість затамувавши подих, я дивлюсь на нього.

— Чому? — нарешті питає він.

— Тому що я хочу, аби ти побачив інший світ, не тільки те, до чого тебе готують. Тому що крім армії, воєн і вбивств існують й інші речі: добрі, веселі, світлі й красиві. Тому що ти на це заслуговуєш, — відповідаю скоромовкою.

— Я бачив ці речі на картинках, я читав їх у текстах з інтернету.

— Вони ніщо в порівнянні з реальністю. Блякла копія оригіналу, — відповідаю, не кривлячи душею.

Влад повільно нахиляє голову вліво, потім вправо, дивлячись повз мене. Цей жест означає, що він задумався і зважує своє рішення.

Одна моя частина люто бажає, аби він відмовився, друга мріє про те, щоб погодився.

— Якщо нас помітять, тобі загрожує покарання, — нагадує він.

— Знаю, — шепочу у відповідь.

— Як нам покинути лікарню? — запитує, рішуче дивлячись на двері, а потім переводить погляд на свої лікарняні сорочку й широкі штани.

— Я подбаю про це, — з силою стиснувши ручки свого столика покидаю палату.

Серце моє так калатає у грудях, що здається ще мить і проб'є грудну клітку. Ковтнувши гострий клубок у горлі, оглядаюся на сходини, котрі ведуть з третього поверху у центральний хол лікарні, а тоді усміхаюся хлопцю, котрий сидить за рецепцією. Замість правої руки у нього екзопротез. Він ненавидить ботів.

— Енн, а в тебе, виявляється, і груди є? — кидає зацікавлений погляд.

Я продовжую усміхатися, накручуючи пасмо на вказівний палець:

 — А в тебе очі з'явилися?

— Під твоєю звичною уніформою не дуже там щось і роздивишся, — відповідає, дивлячись на виріз моєї сукні-дзвіночка. — Шкода, що моя зміна, я б тебе повів на Парад. Ти ж навряд чи зумієш повеселитися як треба одна.

 — Я не одна, — вимовляю і враз по хребту повзе крапелька холодного поту. Я ледь не завалюю наш з Владом план. — Там буде маса народу.

— Але не я, — він корчить гримасу розчарування.

— Вірно. Слухай, — я знову озираюся на всі боки й заходжу за рецепцію. — Кел, мені дійсно хотілося б піти з тобою. Ти мені подобаєшся, і думаю, це взаємно.

— Ще й як, — відповідає задоволено.

У ньому борються хіть та почуття обов'язку перед вищим керівництвом, але коли я присідаю на стіл, закриваючи собою камери спостереження холу, й трохи підіймаю край сукні, друге поступається. Він здивовано спостерігає за тим, як я притягую його до себе і цілую, затиснувши голову долонями. Кел продовжує поцілунок, поваливши мене на десятки клавіатур, виставлених пірамідою, і в наступний момент я смикаю шнури, котрі тягнуться до блоку живлення.