15 Мілана

Повертаючись додому з роботи, я заїхала в невеличкий магазинчик, в якому дуже часто були знижки на овочі і фрукти.

Стоячи біля каси, я почула розмову двох жінок, що розмовляли про вишні. Одна з них розповідала про те, що в магазині за рогом їх приймають на вагу і вона вже продала два відра, а інша заявила, що теж планує відвезти туди свої ягоди.

Цього року у мене в саду теж вродили вишні, тому ідея продати їх мене дуже зацікавила. Мені самій стільки ягід непотрібно, а гроші ніколи зайвими не бувають.

Приїхавши додому, я оглянула свої вишні і дуже розчарувалась. Проблема полягала в тому, що більшість з них були надто високо.

Навіть, якщо я вилізу на драбину, то не дістану до них. У мене не було друзів, яких можна було б попросити про допомогу.

Останнім часом я спілкувалась тільки зі своїм сусідом. Точно! Можна спробувати попросити його допомогти.

Але як вмовити багатія, який звик бити байдики в комфорті, лазити по деревах і обривати вишні? 

Задача була не з простих, але інших варіантів у мене не було.

Чухаючи потилицю, я попленталася до Ковальського. Біля його воріт стояло чиєсь дорогуще чорне авто.

Те, що у Стаса гості, мене не дуже порадувало, бо шанси на те, що він погодиться йти обривати мої вишні стрімко прямували до нуля.

Мій сусід знайшовся в альтанці разом із тим пихатим йолопом, якого я бачила в торговельному центрі.

Судячи по дорогих закусках і напоях, що стояли на столі, хлопці планували сьогодні добряче відпочити і розслабитись.

Ех... Відчуваю, що плакали мої вишеньки...

- Доброго вечора, шановне панство! - Привітно промовила я, натягнувши на обличчя свою наймилішу посмішку.

Після привітань, Стас познайомив мене зі своїм товаришем, якого звали Семеном.

- Щось сталося, Бляхер? - Поцікавився Ковальський, скануючи мене поглядом.

- Чому обов'язково мало щось статись?

- Бо ти приходиш до мене тільки тоді, коли щось сталось або тобі щось від мене потрібно, - відповів сусід, склавши руки на грудях і витріщившись на мене.

- Коли це таке було?

- Вчора, коли тобі потрібно було замінити лампочку у вітальні, а ти не могла її викрутити. Позавчора, коли тобі привезли три мішки цементу і потрібно було перенести його під накриття. Продовжувати далі?

- Не знала, що ти такий дріб'язковий... - Промовила я, важко зітхнувши і надувши губи.

- Кажи вже, Бляхер. Бачиш, що у нас з Семом серйозні плани на відпочинок.

- Я тільки зайшла запитати, чи ти любиш вареники з вишнями...

- Я дуже їх люблю і з задоволенням з'їм дуже багато, тому не соромся і неси сюди свої вареники. Навіть, якщо вони не вершина кулінарної майстерності, я не буду критикувати і сміятись. Обіцяю.

- Я теж люблю вареники з вишнями і вже дуже давно їх не їв, - вставив і свої п'ять копійок Сем.

- Я ще не наліпила вареників... Треба спершу вишень нарвати, а я до них не дістану навіть, якщо вилізу на драбину...

- Бляхер, Бляхер... От вмієш ти все зіпсувати і розбити мої рожеві мрії наїстись вареників.

- Нічого я не розбивала і твоїх мрій теж. Нарвіть швиденько трохи вишень і я миттю наліплю вам вареників. Я дуже смачно готую, а вареники - це моя фішка.

- Навіть не знаю... - Сказав мій ледачий сусід, чухаючи потилицю.

- Стасе, давай швидко нарвемо тих вишень. Нехай мала зробить вареників. я вже сто років їх не їв.

Схоже, що товариш Ковальського не такий пропащий і безнадійний, як я про нього думала.

- Ну... Добре! Вмовили. Де там твої вишні, Бляхер?

- Я зараз все вам покажу, хлопці, - радісно промовила я, потираючи руки.

Так... Заманити цих двох блазнів до себе вдалося, тепер головне не дати їм втекти, коли вони побачать відра і дізнаються про те, скільки треба нарвати ягід.