РОЗДІЛ 15.2

З моїх грудей зірвалося полегшене зітхання.

Я розуміла, що, скоріш за все, змарнувала шанс затримати ельфа на гарячому, можливо навіть трошки зіпсувала наші шанси захопити його зненацька своєю поведінкою, та, принаймні, знала, що на моїй совісті не буде смерті жінки, котру Ранмар, вочевидь, вважає близькою подругою.

— Він не вперше так приходить? — прямо спитала Тіашель, сідаючи на краєчок столу. Втім, вона зробила це так граційно, ніби він був королівським троном, — У вас що, якісь стосунки?

Я рясно почервоніла і захитала головою.

— Ні, що ви! Я б ніколи… Тобто… В нас зовсім не такі відносини. В нас немає ніяких відносин. Він мені навіть не подобається.

Раптом жінка посміхнулася.

— Я не засуджую. В нашому світі жінки позбавлені більшості прав. Та ніхто не може заборонити нам кохати.

Попри усмішку, в її очах промайнув непідробний сум, і я подумала про те, чи не довелося їй пожертвувати власними почуттями через дурнуваті правила цього божевільного світу.

— Ні, між нами правда немає ніяких почуттів чи чогось іще… Я гадки не маю чого він від мене хотів, та не збиралася відчиняти йому двері. Та, коли почула вас, подумала, що…

Я не знала, чи слід розповідати жінці про власні підозри.

Так, вона — подруга Ранмара, і, певна річ, він їй достатньо довіряє, аби лишати нас наодинці. Та чи досить, аби ділитися подробицями справи?

Навряд.

Тож я кахикнула та сказала перше, що спало на думку:

— …що ви, певно, прийшли до мене з якоїсь причини, і тримати вас в коридорі буде неввічливо.

До речі про це… А навіщо, власне, вона прийшла?

— Ти права. Я прийшла, бо хотіла знову тебе оглянути, перш ніж Ранмар виб’є з мене підпис твого дозволу повернутися до практичних занять. Відверто кажучи, я приходила раніше, та тебе не було, тож… Довелося повернутися зараз. На жаль, на вихідних мене тут вже не буде. Маю їхати по сімейним обставинам. Вибач, що доводиться турбувати тебе так пізно.

— Та нічого. Я однаково поки не збиралася спати.

Це було правдою. Я навіть не встигла переодягнутися.

Пояснення жінки заспокоїло мене. Не те, щоб я їй не довіряла… Врешті я вже залишалася з нею наодинці, і, якби вона мала намір мені нашкодити, вже б це зробила. Та її поява дійсно виглядала трохи дивною.

Огляд проходив як зазвичай. Вроджена особливість жінки давала їй змогу бачити магічні потоки та їхні ушкодження без усіляких допоміжних пристроїв, типу окулярів Люка. Як на мене, це дуже крутий дар.

Я в цілому захоплювалася лікарями. Звісно, не усіма. Не тими, що ненавиділи свою роботу й людей, яких лікують. А тими, що горіли своєю справою та бажанням допомагати.

Тіашель, наскільки я могла судити, відносилася до других.

Вона завжди була уважною та делікатною зі мною, посміхалася, і, коли бачила, що мені дискомфортно, намагалася пом’якшити мій стан.

Взагалі, Тіашель була першою жінкою в цьому світі, що поставилася до мене по-людськи. Першою, що не бачила в мені ворога чи суперницю, чи якусь жебрачку, якій не місце… Мабуть ніде, крім тіні під мостом.

Було приємно усвідомлювати, що в цьому світі існують і інші, адекватні жінки, а не лише дівчата, що готові перегризтися через першого ліпшого чоловіка, з котрим навіть на одному побаченні не були.

Тож, коли вона спитала в мене чи я вже вечеряла, й запропонувала мені чергове зміцнююче зілля, я навіть не чекала, доки цілителька піде. Випила гірку рідину одним махом, й простягнула їй порожню посудину з-під нього.

Спочатку усе було гаразд. Жодних підозрілих ознак.

Та поступово почало коїтися щось дивне. Я відчула, як слабкість концентрується у ногах, а тоді розповзається усім тілом. Язик ніби онемів, а в очах почало плисти.

Я кліпнула раз, а тоді другий, намагаючись прийти в себе, й відкрила було рота, щоб сказати Тіашель, що зі мною щось недобре, та не встигла промовити й слова, коли раптом похитнулася й почала завалюватися на бік.

Останнє, що я встигла побачити, перш ніж провалилася в пітьму — її зміїні, сповнені смутку очі.