РОЗДІЛ 14.4

Гадки не маю, як довго це продовжувалося. Та, навіть якби ми простояли в цьому саду цілу вічність, мені і цього виявилося б замало.

Яблуко, що Агата тримала, випало з її рук, коли вона обійняла мою шию, й покотилося по снігу, залишившись яскраво-червоною плямою на білому килимі. Тістечка, котрі ніс я, здається, теж полетіли в сугроб. Тепер зі снігу стирчав лише кут їхньої коробки.

Агата не поспішала вибиратися з моїх обіймів, а я не поспішав відпускати її.

Притулившись до мене, вона важко дихала. Її губи та щоки розчервонілися. З рота виходила гаряча пара.

— Якось дивно після цього буде зберігати формальне звернення, — посміхнулася вона. Її смарагдові очі сяяли від пристрасті та веселощів. Однак в них було і дещо ще. Хвилювання.

— Згоден, — хрипко вимовив я.

— Тоді як щодо звертання на “ти”, коли ми наодинці?

Звісно, це було звичайною практикою в цьому світі. Так само, як ми з Вільярдом полишали формальності, коли поряд не було свідків, багато хто нехтував формальним зверненням поряд з близькими. Це позначало певну ступінь довіри. Значущості.

Мені подобалося.

— Я не заперечую.

Я хотів повторити наш поцілунок. Я був готовий повторювати їх знову і знову, допоки з гір не зійде крига. Та ми однаково мали повернутися.

Вітер посилювався, ставав жорстокішим. Він забирався під одежу та дряпав шкіру. А я не хотів, аби Агата застудилася.

До того ж, нам обом не завадить відпочити, перш ніж прийматися за полювання на злочинця. Тож я запитав:

— Як гадаєш, коробка з-під тістечок вціліла?

Вона посміхнулася.

— Не перевіримо — не дізнаємося.

На щастя, коробка вціліла. Хай трошки і втратила товарний вигляд.

Тож ми підібрали її, Агата прихопила яблуко, котре я зірвав, та, вклавши свою долоню в мою, дозволила мені перенести нас до її кімнати в гуртожитку.

— Ну нарешті! — пробурмотів Роттус, щойно побачивши нас.

Невгамовний дух, як завжди, був не в настрої. Та, зважаючи на його вік, та кількість часу, проведеного у пастці власного артефакту, в цьому не було нічого дивного.

— Я вже думав, що доведеться вас шукати! Ви бодай дивилися на годинник?! Крига б вас забрала, ви б хоч від снігу обтрусилися, бо зараз серед кімнати буде калюжа! До речі, а чим це так пахне?..

Агата посміхнулася та похитала головою, а тоді поклала коробку з тістечками на стіл, поруч із ним, та розгорнула її.

— Пригощайся. До речі, ми позбулися медальйону, якщо тебе це цікавить. І готуємося впіймати вбивцю.

— Та-а-а?.. — ліниво простягнув він, підхоплюючи одне з тісточок кігтем, й відправляючи його до пащі, не стримуючи задоволене муркотіння, — Які ви молодці…

Вона повернулася до мене, й прошепотіла:

— Пробач. Він невиправний.

Я посміхнувся. Це дійсно було так. Але він мав рацію щодо снігу. Тож я скористався слабеньким побутовим заклинанням, й прибрав той безлад, що вже почав розтікатися по підлозі.

— Не вибачайся. Я, мабуть, піду. Є ще декілька справ, котрі я маю сьогодні зробити. Тобі варто відпочити. Бо завтра…

Агата кивнула. Хоч їй, як і мені, не хотілося закінчувати цей вечір.

— Завтра ми впіймаємо ту мерзоту.

— Леді так не говорять, — пробурмотів Роттус, не висовуючи морди з коробки з тістечками. Здається він і не думав лишити трохи для своєї хазяйки.

— Як добре, що я — не леді, — весело нагадала вона.

І, крига, мені це подобалося.

Повернувшись до свого кабінету, я наштовхнувся на лист від Вільярда. Чи, правильніше було б сказати, два листа. Перший з повідомленням про те, що тепер лорд Ранте може хіба що мріяти про заручини з Агатою, а її сім’я — вдавитися від втраченої можливості продати свою єдину доньку огидному старому садистові. А ще, що відтепер я — його боржник.

В другому конверті ж був сам наказ. З королівською печаткою. А також повідомлення про його копію, надіслану її батькам.

Я навіть ледь не зірвався з місця, збираючись поділитися з Агатою цією чудовою новиною, та, зважаючи на пізню годину, вирішив відкласти це до ранку.

Тим паче, що інші справи, пов’язані з моєю тимчасовою посадою, нікуди не поділися. Закупівля продуктів та витратних матеріалів для навчання. Вирішення побутових питань, на кшталт того, що було з гарячою водою в гуртожитках. Покращення умов праці та ефективності. Найм нових працівників, тощо.

Враховуючи усе це, я мав всі шанси просидіти за роботою до самого ранку, та однаково не шкодував про те, що вирішив затриматися в місті.

І я не помилився. Мені не вдалося зімкнути очей до самого світанку.

Єдине, що мене тішило — можливість першим розповісти Агаті про те, що проблему з її сім’єю остаточно вирішено.

Я перемістився в гуртожиток, і опинився просто перед дверима в її кімнату, а тоді постукав.