РОЗДІЛ 14.3

Уся чарівність моменту випарувалася, коли повз нас, сміючись, пробіг гурт дітей, що закидали сніговими кульками вітрину одного з місцевих магазинів, змусивши робітницю ельфійку вибігти на вулицу, забувши про теплий плащ.

— Малі негідники! Ну почекайте в мене! От розповім про це вашим батькам, тоді вам буде непереливки!

Прослідкувавши за ними, Агата тихенько засміялася в долоню, і я теж не зміг втриматися від усмішки.

Прогулюючись, ми зайшли в декілька крамниць. Придбали кремові тістечка, зайшли у книжкову крамницю і навіть місцеву аптеку, де Агата попросила мене придбати їй в борг сонний порошок.

Я, звісно, не відмовив. Хіба що змовчав про те, що ніколи не збирався брати з неї за це гроші. Чи будь-що інше. Та однаково здивувався.

— У вас проблеми зі сном? Якщо так, можливо вам варто знову звернутися до Тіашель. Вона могла б вас оглянути…

Агата заховала мішечок у кишеню сукні, та похитала головою.

— Ні, ні… В мене немає проблем зі сном, чесно! Це… Для захисту.

— Для захисту? — здивовано перепитав я, вигнувши брову.

— На випадок, якщо я раптом опинюся в небезпеці… Я подумала, якщо я зможу приспати злочинця, навіть ненадовго, це може виграти достатньо часу, аби ви встигли знайти мене та втрутитися.

Якусь мить я задумливо мовчав, міркуючи про те, чи могла б прийти така ідея комусь з інших дівчат в цьому світі, а тоді кивнув.

— Це дійсно гарна ідея. Проте, сподіваюся, вам не доведеться цього робити.

Так, ризик існував, і чималий. Я це усвідомлював. Однак сподівався, що нам вдастся уникнути його.

За роки служби я переловив чимало злочинців. Серед них були і дрібні крадії, і вбивці. Й, звісно, під час завдань траплялися і жертви обставин. Будь-яка дрібна помилка могла коштувати чийогось життя. Та я присягнувся, що до їхніх імен не додасться ім’я Агати.

Я не дозволю, щоб з нею що-небудь сталося.

Відверто кажучи, якби я міг, я взагалі не втягував би її в усе це. Однак вона була втягнута, і я знав, що той, хто за нею полює, ніколи не залишить її у спокої. Якщо його не зупинити.

Ми закінчили прогулянку у зимовому саду. Йому, звісно, було далеко до королівського, де ми з Вільярдом ховалися від наших вихователів, коли ще були малими дітьми, та він однаково був чудовим.

Агата не могла повірити, коли побачила засніжену яблуню з яскраво-червоними плодами.

— Зовсім як в казці… — прошепотіла вона, — Як таке можливо?

— Це особливий сорт, що росте лише в Північному королівстві, та дає плоди виключно взимку. Скуштуєте?

— Але… Хіба їй можна брати? Адже за ними хтось доглядає…

Агата мала рацію. Проте я досить добре знав місцевого садівника, аби не отримати по дупі палицею за одне яблуко.

Я потягнувся по велике соковите яблуко, на яке вона дивилася, і, зірвавши, простягнув його їй.

— Знаєте як кажуть? Не пійманий — не битий.

Губи дівчини ледь помітно розімкнулися від здивування, а тоді розтягнулися в усмішці.

— То он, як місцеві чоловіки справляють враження на жінок? — спитала вона, приймаючи подарунок, — Крадуть для них яблука?

— Не для всіх. Тільки для особливих.

Я відповів швидше, ніж встиг себе зупинити, але не шкодував про це.

Агата завмерла, дивлячись на мене так, ніби бачила вперше. Навколо нас кружляли пухнасті пластівці снігу, осідаючи на плащі та її волосся, що не було приховане під каптуром.

Здавалося, світ навколо нас ненадовго зупинився. Припинив існувати, разом з усіма сторонніми звуками.

Найбільше в ту мить я хотів торкнутися її. Хотів згрести в обійми, притягнути до себе та поцілувати до нестями.

Це бажання було майже нестерпним.

Я мусив зупинити це. Мусив повернути нас до академії та відволіктися. Зайнятися ректорськими справами, нагальними питаннями або пошуком злочинця. Перенаправити енергію на будь-що інше.

Та, коли вона раптом зробила до мене крок, стрімко долаючи відстань між нами, та потягнулася до моїх губ, уся моя стриманість, усі межі, що я вибудував між нами, просто розтанули. Розчинилися. Зникли.

Я не міг нею насититися. Не міг напитися її диханням. Кожен тихий стогін, що виривався з її губ з поцілунком, змушував мене втрачати здоровий глузд. Перетворював мою кров на полум’я.

Це не було схоже на наш перший поцілунок, коли вона застала мене зненацька, щоб перемогти у битві з кинжалами, і могла перевести усе в жарт. Для цього поцілунку не було іншого пояснення.

Вона цього хотіла. І, крига, цього було досить, аби я забув про все.