РОЗДІЛ 14.2

За хвилину нам нарешті принесли ельфійського вина зі спеціями. Це був традиційний напій для цієї пори року. 

— Це алкоголь? — Агата трохи схилилася над келихом, з цікавістю втягуючи запах спецій, фруктів та ягід з легкою ноткою меду.

— Не міцний, — запевнив я, і це була правда. Його дозволяли пити навіть дітям, щоправда, для наймолодших розбавляли ягідним соком, — Допоможе зігрітися. Але, якщо ви проти, я можу замовити щось інше.

Вона похитала головою.

— Ні, насправді запах доволі приємний… До того ж, гадаю мені не завадить трохи випити, після того, як я ледь не позбулася своєї голови, — з її губ зірвався нервовий смішок, а тоді вона рішуче піднесла келих до рота і ковтнула.

Її очі здивовано розширилися.

— Це і справді смачно! Я гадала, в нього буде гіркий присмак… В моєму світі теж роблять щось подібне. Напій називається глінтвейн. Проте він не такий легкий, і… — вона раптом притихла, — Щось я розбалакалася. Мабуть перенервувала.

Агата зробила ще один ковток і повільно зітхнула.

— Як гадаєте, нам вдасться спіймати вбивцю? Це справді скоро закінчиться?

Я повільно кивнув.

— Тепер, коли ми маємо магічний відбиток, це лише питання часу. Звісно, існує ймовірність, що злочинець щось запідозрить та спробує втекти, однак я обіцяю, що зроблю усе, щоб не допустити цього. Ми його впіймаємо і змусимо заплатити за скоєне. І тоді вам буде нічого боятися.

Агата встигла зробити ще декілька ковтків, перш ніж нам принесли перші страви. Це був грибний крем-суп із хрумкими грінками та ніжним паштетом.

Враховуючи те, яким голодним поглядом їх зустріла дівчина, я в своєму виборі не помилився.

Зробивши перший ковток супу, вона прикрила очі і тихо простогнала, змусивши напружитися кожен м’яз в моєму тілі.

І, що найголовніше, вона гадки не мала, що зі мною робить.

Крига!

— Ранмаре, це дуже смачно! — з посмішкою промовила Агата, — Спробуйте!

А тоді потягнулася за грінкою, намастила її паштетом і застогнала вдруге.

Аби опанувати себе, довелося стиснути руку в кулак під столом і повільно дихати.

Ні, так не годиться. Я маю краще контролювати себе. Інакше увесь мій план зі стриманістю полетять під кригу.

На щастя, суп та грінки не були нескінченними. Як і мої тортури.

Після вечері я поглянув у вікно і спитав в Агати, чи хоче вона прогулятися, перш ніж ми повернемося до академії.

— А можна? — вона ледь не підстрибнула на місці, проте її радість швидко змінилася соромом, і тоді тихіше виправилася: — Тобто… Хіба ви маєте на це час? Я б не хотіла відволікати вас від важливих справ. У вас, певно, купа роботи…

— Я знайду час, щоб показати вам місто. Врешті, я вам винен. Адже ви ризикуєте власним життям, щоб спіймати злочинця.

Агата закусила губу, міркуючи над моєю пропозицією. Я бачив, що вона хоче погодитися, проте стримується. Здається остання риса стала для нас спільною.

Гадки не маю добре це, чи погано.

— Гаразд, якщо ви так кажете, я згодна, — врешті всміхнулася вона, і я посміхнувся їй у відповідь.

Залишивши плату за вечерю, й загорнувшись у плащі, ми покинули таверну, й знов опинилися на засніженій площі. Щоправда тепер, у сяйві магічних вогнів та різнобарвного неба, вона справляла ще краще враження, ніж у день.

Якусь мить Агата навіть не рухалася, роздивляючись на всі боки. Від захвату в неї перехопило подих. Її очі сяяли, мов зорі.

Коли вона нарешті дібрала слова, ті звучали ледь чутно.

— Я не бачила цього з вікна… Так гарно!

Я м’яко посміхнувся.

— Кажуть, це особлива магія, накладена Богинею Гвін на цю землю. Тому сяйво видно лише з площі.

— То це її статуя? На фонтані, що ми бачили? — здогадалася вона.

— Так. Легенди кажуть, що колись давно, навідуючись в це королівство, Богиня зустріла скульптора, і подарувала йому натхнення. А, коли побачила його роботу, забарвила небо в усі кольори, щоб жителі з усього королівства та інших земель з’їжджалися до цього фонтану. Ось така історія.

— Вони не були закохані?

Я не очікував такого запитання, тож перепитав:

— Богиня і скульптор?

Агата знизала плечима.

— Чому ні? Адже людина та фенікс змогли закохатися.

Вона, звісно, мала на увазі моїх батьків, та це порівняння… Воно викликало в мене зовсім інші думки. Ті, що я так старанно відганяв від себе.

— Не знаю, — чесно зізнався я, — Легенди не заходять так далеко. Якщо між ними й були почуття, вони залишилися таємницею.

Ми саме дійшли до фонтану, і Агата зупинилася, не зводячи задумливого погляду зі статуї стрункої чарівної жінки, що немов застигла у танці.

— Вона така гарна… Майстер так старанно відтворив кожну рису, навіть волосся… А її очі? Вони мов живі… Не знаю, чи можна таке створити без кохання. Як гадаєте?