РОЗДІЛ 13.4

Слова Люка змусили ректора повернутися до людської подоби. Я бачила, як повільно втягнулися його крила та кігті, як його очі набули більш звичного відтінку, а дихання стало спокійнішим. 

Та я однаково не могла забути те, що бачила.

Цікаво, хто він?  Чи відома взагалі така раса авторам фентезі нашого світу?

Я дуже хотіла запитати його про це, однак надто соромилася. А що як такі питання ставити у цьому світі не прийнято? Та й в присутності Люка…

Буде занадто дивно, якщо виявиться, що я не знаю чогось, що відомо кожній дитині в цьому світі.

Врешті, Ранмар випустив мене з обіймів, допомагаючи підвестися. А тоді простягнув другові те, що залишилося від медальйона. Темний камінь був надтріснутий, а з обірваних країв стрічки стирчали нитки.

Дивлячись на простеньку прикрасу зараз, я не могла повірити, що це мене ледь не вбило.

— Ви цілі? — спитав ректор, впіймавши мій переляканий погляд.

Не дивлячись на те, що усе щойно закінчилося, мене ледь трусило, і, якщо чесно, я ледь трималася на ногах, однак в іншому… Завдяки йому на мені не було жодної подряпини. Тож я кивнула.

— Так, дякую…

Гадки не маю, чи то я мала такий вигляд, ніби от-от знепритомнію, чи то справа була в особливостях ментального дару, та Ранмар важко зітхнув і кивнув у бік перевернутого крісла.

— Вам краще сісти.

Сперечатися я, звісно, не збиралася. Тому слухняно плюхнулася у крісло, щойно ректор повернув його у вертикальне положення, і почала спостерігати за артефактором, котрий вже сидів за столом, і розглядав медальйон під якимось спеціальним приладом, типу мікроскопа.

Невдовзі до слабкості доєдналося відчуття голоду, нагадуючи про те, що я пропустила обід, та я не скаржилася.

Враховуючи те, що я нарешті позбулася гидоти, що дозволяла вбивці Арієстель контролювати мене, і навіть залишилася з цілою головою, до вечері можна і потерпіти.

Ще б дізнатися хто за цим стоїть, та запроторити цю мерзоту до в’язниці…

Та очікування було доволі довгим. Минали хвилини, години, поки Люк щось там чаклував та бубонів собі під ніс, й врешті-решт в мене поважчали повіки.

Я й сама не помітила як задрімала. А відкривши очі зрозуміла, що ані ректора, ані Люка поряд нема.

Я і досі була в кріслі, тільки тепер вкрита ректорським плащем. Я відразу впізнала темно-синю, розшиту золотими нитками тканину. А ще запах.

Кліпнувши раз чи два, я озирнулася, намагаючись зрозуміти куди вони поділися. Певно, пілнялися нагору, й вирішили не будити мене?

Я підвелася з крісла, притримуючи плащ так, аби він не торкався підлоги, й прислухалася, розрізнивши в тиші ледь чутні голоси. А тоді пішла на звук.

Чесне слово, я не збиралася підслуховувати. Чи, принаймні, не мала такої мети напочатку. Просто збиралася повідомити, що прокинулася, й спитати як йдуть справи. Врешті, це саме моє життя було під загрозою.

Та, увійшовши вглиб підвалу, й зупинившись перед дверима в ще одну кімнату, я почула дещо таке, що змусило мене причаїтися.

— То що ти плануєш робити далі? — цей голос належав Люку.

— Впіймаю злочинця, наведу лад в академії та сподіватимуся, що Вільярд знайде когось кращого на посаду ректора, ніж той покидьок, що втік.

— Я не про це. Ти знаєш про що я. Коли ти їй скажеш? Дівчина заслуговує знати про…

— В цьому немає потреби, — різко відповів він, не дозволивши другу договорити.

Я здивовано кліпнула. Чи можливо, що вони говорять про мене?

— Та невже? — пирхнув Люк, явно засуджуючи рішення Ранмара мовчати, — Ти справді гадаєш, що зможеш це приховувати? І як довго? Поки не зірвешся, побачивши поряд з нею когось іншого? Чи просто не підпускатимеш до неї нікого ближче, ніж на розмах своїх крил до кінця її життя?

— Досить. Я не збираюся обговорювати це просто зараз. Щось я не пригадую коли це ти встиг стати моєю нянькою.

— Десь пару годин тому, коли зрозумів, що ти з нею пов’язався! Крига, та ти навіть браслет на неї надягнув! Це лише питання часу, коли вона про все дізнається!

Я застигла, ховаючись в тінях.

Я гадки не мала що саме це значить, та в одному могла бути впевнена — вони обговорювали саме мене. І мені, мабуть, не варто було цього чути. Хай там чим була так звана прив’язка.

Найкращим рішенням було б тихенько повернутися до майстерні, й вдати, що я нічого не чула, та, за усіма законами підлості, мені не вдалося це зробити.

Варто було відступити від дверей лише на крок, як я зачепила якусь залізну штуку, що валялася на підлозі. Вона з гуркітом відкотилася у бік стіни, й відскочила від неї так гучно, що голоси по той бік дверей миттю стихли.

Я розуміла, що зараз чоловіки визирнуть і помітять мене, застиглу посеред невеличкого коридору, що відділяв ту, поки незнайому мені кімнату, від майстерні, тож навіть не робила спроб втекти. Це б було занадто підозріло.

Замість цього я вирішила зробити вигляд, ніби щойно підійшла. Й, коли двері відчинилися, ніяково посміхнулася ректорові.