РОЗДІЛ 13.2

Вітрини, стіни та усі поверхні в крамниці були завалені незліченними каменями, прикрасами, годинниками, інструментами, схемами, формулами та різним мотлохом, котрий Люк, здається, ніколи не сортував та не викидав, впевнений, що зможе ним скористатися у майбутньому.

Я вже два роки кажу йому, що в крамниці не завадить помічник або учень, що міг би виконувати ці обов’язки, та Люк надто любить усамітнення, аби когось шукати.

Увійшовши всередину, ми нікого не побачили, але нічого дивного в цьому не було. Він не надто часто зустрічав відвідувачів там, де треба, усе частіше роблячи це у підсобці чи у підвалі, переобладнаному під більшу майстерню.

Принаймні цього разу тут нічого не горіло і не диміло.

— На нас точно чекають?.. — з сумнівом прошепотіла Агата, озираючись.

— Так. Головне про всяк випадок не торкайтеся тут нічого. Це може бути небезпечно.

Вона мовчки кивнула, й щільніше загорнулася в плащ, притискаючи руки до тулуба.

Як я і підозрював, Люк знайшовся в підвалі, в спеціальних окулярах для роботи з магічними каменями та потоками. Він сидів за своїм столом, таким саме захаращеним, як і все в його майстерні, повністю поглинений роботою. Навіть не відразу помітив, що ми прийшли.

Минуло десь три хвилини, перш ніж він нарешті відірвався від прилада, над яким працював, і зняв свої окуляри, провівши рукою по скуйовдженому волоссю.

— Ранмаре! Нарешті! — Люк посміхнувся мені, вітаючи, а тоді перемкнув увагу на Агату, — А це, певно, твоя адептка?

Підвівшись зі свого місця, він зачепив якусь залізяку, яка з гуркітом впала додолу, а тоді покрокував до нас, заховавши руки у кишенях штанів.

— Це Арієстель. А це Люк. Маг-артефактор восьмого рівня. І, хай він нечупара і дивак, він справді знається на своїй справі. Тож… Довірся йому.

Люк ледь чутно пирхнув і похитав головою.

— Ти так кажеш, ніби я якийсь відлюдник. Не слухайте його, він любить перебільшувати мої дивацтва.

— Дуже… Приємно, — привіталася Агата дещо знічено, — Дякую, що погодилися допомогти з… Нашою справою.

— Хіба я міг відмовити такій чарівній леді та моєму старому другові? До того ж… — посмішка раптом зникла з його обличчя, — Я терпіти не можу, коли артефакти використовують для подібної гидоти.

На мить в майстерні запанувала напружена тиша, а тоді Люк зітхнув, та промовив:

— Гадаю нам краще сісти. Принаймні вам, Арі. Сподіваюся ви не проти такого скорочення? Не люблю довгих імен.

Агата проти не була. Не схоже, щоб їй взагалі було комфортно користуватися чужим іменем, тож для неї не було значної різниці.

Люк запропонував їй зайняти його крісло, тоді як я зайняв крісло для відвідувачів. Я ж тим часом помахом руки відправив наші плащі на вішак в дальньому кутку майстерні, про існування якого не здогадався б ніхто, хто не бачив його на власні очі, і начаклував для нас трохи чаю, щоб зігрітися.

Поки Люк перевіряв медальйон на її шиї, знову надягнувши свої окуляри, Агата майже не рухалася, і наче навіть не дихала. Мені не треба було користуватися своїм даром менталіста, аби розуміти що вона відчуває. Адже за якісь декілька хвилин чи годин вирішиться чи носитиме вона ту гидоту далі з ризиком для себе, і чи дізнаємося ми хто їм користувався.

Усе може закінчитися сьогодні. Або ж ні.

Люк працював мовчки. Іноді супився. Іноді тягнувся до якогось інструменту, однак ніяк не коментував власні дії чи відкриття, і це змушувало її нервувати ще сильніше.

Я бачив як сильно вона хотіла розпитати його, однак стримувалася, щоб не відволікти, не збити з думки, кусаючи губи і насилу контролюючи власне дихання. Я поділяв її хвилювання, однак стримувався з тих самих причин.

Тут, у майстерні без вікон, втрачалося відчуття часу, тож я не мав жодного уявлення про те, скільки ми просиділи, перш ніж Люк зняв свої окуляри. Однак медальйон і досі лишався на шиї Агати.

Губи артефактора були міцно стиснуті, а між темними бровами залягла глибока зморшка.

Я зрозумів, що новини невтішні, перш ніж він заговорив. Агата теж.

— Не буду брехати, справи кепські. Я можу зняти його, проте… Ризик, що воно атакує Арі, доволі великий. Доведеться деактивувати його в процесі, проте я не можу дати гарантій, що вона не постраждає.

Я несвідомо стиснув кулаки та подивився на Агату, очікуючи побачити сльози, однак вона виглядала рішучою.

— Варто спробувати.

— Це виключено, — заперечив я, та вона лише похитала головою.

— Я однаково ризикую. Тож, якщо вибір між тим, аби померти від рук якогось психа, мов слухняна лялька, чи ризикнути, намагаючись позбутися цієї гидоти, я обираю друге. Принаймні так, під вашим контролем, в мене є хоч якісь шанси вижити.

Я не відповів. Напруга не полишала мого тіла ані на мить. Тоді вона зітхнула і торкнулася моєї руки.

— Будь ласка. Я хочу цього. Я не можу і далі боятися кожної тіні, чекаючи, що з неї вискочить якийсь гівнюк і перетворить мене на свою маріонетку. Я хочу його позбутися. За будь-яку ціну.

Ми з Люком перезирнулися.