РОЗДІЛ 11.4

Перш ніж вийти з кімнати, я важко зітхнула, шкодуючи про те, що не можу взяти Роттуса з собою.

Дух гордо розпушив пір’я і задер клюва.

— Розумію, тобі, певно, кортить повихвалятися тим, що тобі дістався такий неймовірний, сильний, мудрий…

— І дуже скромний дух! — весело закінчила я.

На це він ображено пирхнув і відвернувся, та я не мала часу просити пробачення. Перша лекція от-от мала початися, а мені ще треба було подолати чимало сходинок…

Одна тільки думка про останні могла ввігнати мене в депресію.

Невже правда не можна було вигадати ліфт? Або якийсь магічний ескалатор? Чи страждання адептів — важлива частина навчання адептів, і я просто нічого не розумію?

Браслет, чи магічна невидима нитка, прив’язана до нього, тягнули мене уперед, вказуючи шлях до потрібної аудиторії.

Я проминула три коридори, близько двох сотень сходинок і п’ять поворотів, чесно намагаючись рівно дихати та не зациклюватися на болі у м’язах та грудній клітині, та все одно ледь не вмерла, доки доповзла до потрібних дверей.

Дідько… З таким навантаженням можна і вбивцю не боятися. Бо до зустрічі з ним я просто не доживу.

Відчинивши двері, я окинула аудиторію уважним поглядом, намагаючись оцінити обстановку та зрозуміти куди краще сідати: попереду, ззаду чи посередині. Та цього разу мої співкурсники були розміщені більш-менш рівномірно, тож… Я знайшла єдине знайоме обличчя, котре не викликало в мене поганих передчуттів, і зайняла вільне місце по праву руку від нього.

Якщо напівельф і помітив мою появу, то ніяк на неї не відреагував: був надто зайнятий читанням. Чи просто вдавав, що читав.

Так чи інакше, я знала, коли краще не нав’язуватися, тож не стала вітатися. Натомість почала готуватися до лекції.

Аудиторія з артефакторики дещо відрізнялася від інших. Наприклад усі столи були облаштовані мідними вагами та інструментами для вимірювання кристалів та магічних каменів.

Деякі з них були знайомі мені з підручника. Деякі я бачила вперше. Та однаково нічого не чіпала, очікуючи інструкцій викладача, котрим виявилася доволі гарна жінка з прямим темним волоссям, довжиною до плечей, виразними очима, витонченими рисами обличчя, та… рогами. Червоними, й закрученими, як у барана.

Я чесно намагалася не витріщатися на них, підозрюючи, що це не надто ввічливо, й до того ж, певно, підозріло. Інших ж бо, схоже, цей елемент зовнішності викладача зовсім не турбував. Та нічого не могла з собою зробити.

Хай як я намагалася сконцентруватися на підручнику та темі, присвяченій накопичувачам, мій погляд однаково повертався до неї.

Цікаво, хто вона? Фавна? Демониця? Чи може вона належала до іншого виду, про який я досі не чула?

Як шкода, що тут не було Роттуса! Тоді я могла б його розпитати…

— Ти не могла б не ковзати?

Я кліпнула, не відразу зрозумівши, що це звертаються до мене, а тоді повернула голову і подивилася на напівельфа, котрий і досі не зводив очей зі своєї книги. До речі, це був не підручник з артефакторики. Варто було як слід роздивитися напис на шкіряній обкладинці, як я зі здивуванням зрозуміла, що це… Детектив? Серйозно?

— Що? — перепитала я.

— Ти заважаєш мені читати, — так само спокійно повідомив хлопець, не відриваючись від тексту.

Я гадки не мала як на це реагувати.

Розізлитися? Влаштувати скандал? Нагрубіянити йому у відповідь?

Та врешті вирішила просто не звертати уваги на цього дивака. Хай вже читає. Ти подиви які ми ніжні…

А тоді почалася лекція.

Жінка відклала в бік папери, котрі перед цим вивчала, сіла на край викладацького столу, склала руки на грудях і оцінювально подивилася на присутніх.

На її обличчі не було навіть натяку на усмішку. Вираз її був непроникний, і цим вона трохи нагадувала ректора, коли той не в дусі.

Вона ніби чогось чекала. Наприклад поки усі набалакаються, або відкладуть художню літературу вбік, та звернуть на неї увагу. От тільки більша частина адептів зовсім не звертала на неї уваги.

Ті викладачі, котрих я зустрічала за життя, вже почали б волати, привертаючи до себе увагу, або читати лекцію, наплювавши на те, слухає їх хтось чи ні. Врешті, їхня робота — відчитати лекції, а не виховувати здорових лбів, мов в дитсадку. Та йшли хвилини, а вона усе чекала… І чекала… І чекала.

Мовчки. Не рухаючись.

Я не була порушником дисципліни, та, навіть попри це, мені стало моторошно. Її холодна байдужість мене лякала.

Я озирнулася, намагаючись знайти ще когось, хто звернув би на це увагу, та усі і далі ігнорували викладача.

А тоді жінка підвелася з місця, повільно покрокувала до шафи, що розмістилася неподалік від столу, й здула пил з якоїсь чорної скрині, перш ніж відкрити її.

Мені це не сподобалося. Й, судячи з того, що мій сусід по місцю нарешті відірвався від свого детективу, не дарма.