РОЗДІЛ 10.5

Витративши ще хвилин двадцять на пояснення того, що таке ці спартанські бої, та хто їх вигадав, я врешті таки дочитала розділ, підкресливши для себе окремі речення та слова, до яких варто повернутися, випила чергову порцію огидних ліків від головної цілительки, й таки лягла спати.

Чого, певно, не робила б, якби знала що на мене чекатиме зранку.

Почнімо з того, що мене розбудили спозаранку. Ще й не аби хто, а сам ректор.

Вигляд він мав… Цікавий. Пасма волосся стирчали на всі боки, а сорочка була застібнутою лише наполовину, і десь настільки ж випрасуваною.

Словом, все вказувало на те, що чоловік сам нещодавно був витягнутий з ліжка. І то такий невдоволений, ніби це я йому спати не давала.

Я намагалася не зважати на те, що сама була лише в нічній сорочці, дарма що вона була вельми скромною, й приховувала усе, що мала приховувати, як і недоречні думки, що виникали від самого лише погляду на ректора. Наприклад про те, що жодна адептка не зітхала б за викладачем з теорії магії, якби побачила цього чоловіка у такому вигляді. А тоді кахикнула і невпевнено привіталася:

— Ем… Доброго ранку?

М’язи його обличчя сіпнулися, ніби я промовила якесь прокляття замість звичного звернення, і це сказало мені більше, ніж треба.

Хоча ні, пояснення не завадять.

— Боюся що ні.

Звісно, цього було замало, аби зрозуміти чому ректор раптом з’явився посеред моєї кімнати без попередження о такій годині. А якби я переодягалася? Або спала гола?

Гаразд, для останнього поки що надто холодно, та все ж… Якого дідька?!

Мабуть мій погляд став ну дуже красномовним, бо ректор нарешті спромігся на деякі пояснення. Щоправда, перш ніж щось сказати, він вийняв з кишені зачарованого листа.

Чому я була впевнена у тому, що лист зачарований?

Бо він виривався з рук ректора, мов скажений чихуахуа. Якби, звісно, останні вміли літати.

— Оце, — кивнув він на конверт у власній руці, — розбудило мене, бо моя магія не пропустила його до вашої кімнати.

В мене було вельми обмежене уявлення про те, як має поводитися магічна пошта, та я підозрювала, що бути розбудженим скаженим конвертом о такій годині — не найприємніша річ. О такій годині взагалі не дуже приємно прокидатися.

Я позіхнула, намагаючись приховати це рукою, та ректор однаково почув.

Ой, ну і нехай! Я, між іншим, не байдики била, а вчилася допізна. Можна сказати, взірцева учениця. Тобто адептка.

Хто ж знав, що мені не дадуть виспатися, як нормальній людині? Ще й ректора прикличуть…

— І від кого він? — спитала я, підозрюючи, що відповідь мені не сподобається, і не помилилася.

— Від вашого брата. На жаль, воно захищене родовою магією, тож я не зміг самостійно перевірити його зміст, без ризику знищити. Для відкриття потрібна ваша кров.

Цього разу приховати огиду я навіть не намагалася. Мабуть навіть зблідла. Ну і нехай!

Що це за дурня: раптом відправляти сестрі такого скаженого листа спозаранку, ще й такого кровожерливого?!

— А читати обов’язково? — про всяк випадок спитала я.

Був би це звичайний дзвінок о такій годині, в моєму світі я б його, певно, проігнорувала. Особливо враховуючи те, що усі ці дні моя так звана родина не дуже переймалася моєю долею. Чи правильніше буде сказати, що вони не переймалися долею Арієстель?

Хоча яка в біса різниця? Я спати хочу! І вже точно не хочу різати собі руку, ногу або пальця, аби прочитати якийсь дурнуватий лист з претензіями чи поганими новинами!

Ректор виразно вигнув брову, дивлячись на мене згори, бо я з його появою так і залишилася сидіти в ліжку, натягнувши ковдру до грудей.

— Тільки не кажіть, що боїтеся крові.

Цікаво, якби я це сказала, мене б залишили у спокої?

Ні, звісно, це неправда. Я була не з тих дівчат, що втрачають свідомість від вигляду крові. Принаймні її адекватної кількості.

Приємного, звісно, в цьому нічого не було, однак за життя я не раз і не два різала пальця, поки готувала їжу, та здавала аналізи.

Врешті, я вирішила, що це було б надто по-дитячому, особливо перед ректором, тож, зітхнувши, зізналася:

— Не боюся. Але в мене є питання до місцевого листування.

Тоді взяла до рук листа, котрий і досі показував свій характер, однак вже не так активно, як в руках чоловіка, і подивилася на простягнутий ректором кинджал. Цього разу без піхов.

Лезо виявилося блискучим, прикрашеним якимись дивакуватими чи-то візерунками, чи-то рунами, а ще дуже-дуже гострим. Таким би я яблука чистити не ризикнула, не те що руку різати. Та який в мене був вибір?

Ковтнувши, подумки нагадала собі, що боятися тут нічого, і протягнула чоловіку вказівний палець.

— Тільки швидше, добре? — попросила я, відчуваючи, як до обличчя приливає кров.

Чомусь, коли ректор сів на край ліжка поруч зі мною, замість страху чи відрази перед болем, я відчула геть недоречну ніяковість. А коли він узяв мою руку, і я відчула які гарячі в нього долоні, ще й серце в грудях підстрибнуло.