РОЗДІЛ 10.3

Агата

Дурепа! Яка ж я дурепа!

І додумалась же поцілувати ректора! Відволікла на свою голову, так, що губи й досі горять! А про вуха годі і казати…

Це, звісно, був не перший мій поцілунок. Врешті, у двадцять з зайвим хвостиком в моєму світі мало хто лишається недосвіченим у цьому плані. Та таких поцілунків в мене не було.

Чи то справа була у віці та досвіді, чи то у природному, якомусь хижому магнетизму ректора, однак так, як на нього, я не реагувала на жодного хлопця чи чоловіка.

Варто було йому відповісти на мій поцілунок, як в мене геть усі думки з голови повилітали. Я забула де я, і навіщо взагалі вирішила його поцілувати. Коліна підігнулися, а в животі здійнялися вогняні метелики.

Усе, про що я могла думати — це його губи та вмілий язик, а ще руки, від яких моя шкіра палала навіть крізь шар теплої сукні. І ситуація не покращилася, навіть коли ми, важко дихаючи, відірвалися одне від одного.

Очі ректора потемніли, а тоді ніби спалахнули небезпечним вогнем. Погляд його був голодним.

І тоді на мене нарешті зійшло усвідомлення всієї катастрофи.

Трясця… Трясця-трясця-трясця!

Що робити? Що казати?

Треба якось розрядити атмосферу, перевести усе на жарт, от тільки як, коли в мене від одного його погляду коліна підгинаються, а серце калатає так, ніби я пробігла марафон?

І тоді я згадала перо, котре зовсім зім’яла в руці під час нашого поцілунку, і зробила саме те, що збиралася, коли мені в голову прийшла ця “геніальна” ідея.

— Якби це був справжній кинджал, ви були б мертві.

Я спробувала натягнути на обличчя переможну усмішку, та не була впевнена, що мені вдалося.

Й, що важливіше, не було схоже на те, що це якось подіяло на Ранмара.

Він і досі нависав наді мною, мов якийсь хижак. Ми стояли так близько, що я шкірою відчувала жар його подиху на власній шкірі, і запах…

Напевно, це прозвучить дивно, але ректор пах, мов гроза. Мабуть такі дивні асоціації виникли через його очі, в яких іноді ніби спалахували блискавки. Або ж це було якось пов’язано із тими травмованими магічними каналами.

Хто його зна? Може це усе вони на мене так впливають?

В моєму світі колись була страшна пандемія, що впливала на здатність відчувати смак. То може це щось типу того? І раптове бажання поцілувати ректора — лише наслідок цієї травми?

Навіть коли ректор нарешті зробив крок у бік, даючи мені простір, та змінив тему, почавши навчати мене мистецтву володіння кинджалом, я не знаходила собі місця. Погляд знову і знову повертався до його губ, викликаючи солодкі, проте такі недоречні спогади.

Але, що найгірше, мені страшенно хотілося відчути усе це знову.

Ні, звісно, на відміну від жителів з цього світу, я не вбачала в поцілунках якоїсь великої проблеми, і не збиралася дорікати чоловіку “вкраденою честю”, чи, не дай боже, вимагати аби він негайно зробив мене своєю дружиною. Тим паче, що ініціаторкою поцілунку була саме я. Та…

Усе це однаково було страшенно недоречним.

Хай я і не була справжньою Арієстель, я досі лишалася адепткою його академії. Першокурсницею, підозрюваною у викраденні надважливого і дуже небезпечного артефакту. Потраплянкою на пташиних правах, з несанкціонованою прив’язкою одного дуже буркотливого духа, й з такою купою проблем, що пальців не вистачить перерахувати.

Та взяти хоч моїх нових родичів, з котрими я досі незнайома!

От куди мені зараз про поцілунки думати? Хай навіть дуже приємні…

Правильно, нікуди!

Мені треба закони цього світу вивчати, магії навчатися, рівень розвинути, щоб його підняло та гепнуло… Вбивцю зловити, врешті-решт! А потім подумати як заробити грошей, й отримати незалежність від батька.

Ніколи мені закохуватися! Ні-ко-ли!

З такими думками я спробувала опанувати себе та сконцентруватися на кинджалі в моїй руці. Котрий, до речі, виявився значно важчим, ніж я собі уявляла. Зовсім не схожий на жодний кухонний ніж, з тих, що мені доводилося тримати в руці. Скоріше щось ближче до молотка чи чогось на кшталт нього.

Від незвичної ваги та спроби виконувати нові рухи, в мене швидко почало боліти зап'ястя. Та це було добре. Принаймні біль відволікав мене від дурних думок… Якийсь час. Поки ректору не доводилося мене торкатися, аби виправити якусь помилку.

Тоді вони розбурхувалися, попри усі мої нагадування про недоречність, і усе починалося спочатку.

Після нашого імпровізованого заняття, ректор вийняв з карману якийсь флакон з темно-зеленою настоянкою, і поставив на край столу.

— Що це?

Відверто кажучи, після першої та поки що єдиної лекції з магічних зіль, я до них теплих почуттів не виявляла. Та і колір речовини, м’яко кажучи, довіри в мене не викликав.

Ректор помітив мою реакцію, й виразно вигнув брову.

— Це ліки. Мають допомогти у відновленні. Тіашель приготувала для вас. Випийте перед сном, тільки обов’язково перед цим повечеряйте. Вона попередила, що на голодний шлунок від них може дещо нудити.