РОЗДІЛ 10.2

На мить я ніби скам’янів, не зводячи з дівчини важкого, потьмянілого погляду, На губах і досі лишався присмак від нашого поцілунку, що розганяв по тілу кров, перетворюючи її на бурхливе полум’я.

Я дивився на неї і не міг повірити у те, як легко вона мене надурила. Ще й як! Поцілунком!

І я теж молодець, піддався, ніби мені знову двадцять, замість зупинити це.

— Це було абсолютно неприйнятно, — суворо повідомив я.

— Проте ефективно, — якось вже надто задоволено зауважив дух, котрий увесь цей час був на диво мовчазним свідком.

Крига! Я і забув, що він тут сидить!

— Визнайте, вона вас обійшла! — з гордістю промовив він, схоже і справді пишаючись невеличкою перемогою своєї хазяйки, — Молодець, дівчисько! Може і справді не пропадеш!

Сама ж Агата навпаки, притихла, знічено ховаючи погляд.

Мабуть, адреналін, котрий змусив її піти на це, почав потрохи відпускати, і до неї нарешті прийшло усвідомлення того, що вона щойно зробила.

На відміну від колишньої викладачки з портальної магії, Агата не була розкутою спокусницею. Ані вік, ані характер цьому не сприяли. І слава кризі.

Тож я вирішив, що не варто акцентувати на цьому увагу, й додатково присоромлювати дівчину. Тим паче, що і сам певним чином доклав до цього руку, відповівши на поцілунок. Замість цього прокашлявся, й нарешті відступив на крок, даючи їй змогу відійти від стіни.

— Сподіваюся ви не збираєтеся використовувати подібну тактику на справжньому злочинці.

— Якщо не доведеться, — ледь чутно відповіла вона.

Я сам не розумів, чому ця її відповідь змусила мене напружитися, й ледь не загарчати. Врешті, коли є пряма загроза життю, розумно скористатися будь-якою можливістю для порятунку. Хай якою неприємною чи аморальною вона не є.

Я не мав жодного приводу сердитися, та все ж… Сердився.

Більш того, я був сам не свій від люті.

Я звик аналізувати почуття та емоції підозрюваних і свідків, іноді навіть підлеглих. Можна сказати, грифона на цьому з’їв. Тож не бачив сенсу брехати самому собі.

Це були ревнощі.

Геть недоречні, проте цілком звичайні ревнощі.

Десь за хвилину я опанував себе, вирівняв дихання, навіть заспокоїв серцебиття. Єдиним, що видавало мене, були очі. Однак Агата не мала мого досвіду та сил, здатних розпізнати це. Тож я, наскільки це було можливо, спокійно відповів:

— І все ж, буде краще мати запасний варіант.

— Збираєтеся навчити мене користуватися… пером? — дівчина виглядала зацікавленою, хоча й була трохи скептично налаштованою. Певно не уявляла, як можна вчитися самозахисту на чомусь, аж ніяк не схожому на кинджал.

Не можна сказати, що я зовсім із цим не погоджувався. Врешті, кинджал мав певну вагу і форму. І розсікав повітря аж ніяк не мов перо.

Тож ні. Я не збирався вчити її володіти пером.

Замість цього я видобув з ременя власний кинджал, що й досі ховався у піхвах. Ще одну сімейну цінність. Щось на кшталт печатки чи того ж браслета. І простягнув дівчині.

Агата навіть кліпнула, ніби не вірила в те, що я справді довірив їй справжню зброю. Невпевнено перехопила його, не виймаючи з інструктованих магічними рунами піхов, дещо напружено зважила у руці.

— Наче справжній, — проказала вона, викликавши в мене слабку усмішку, — І що я маю з ним робити?

— Для початку покажіть, як ви збираєтеся його тримати.

Це не всі усвідомлюють, однак вміння правильно тримати зброю — чи не найважливіше. Небагато користі, якщо в тебе той кинджал виб’ють з руки в першу ж хвилину бою, чи той кинджал впаде і проштрикне тобі ногу.

За часів нашого з Вільярдом навчання бувало усяке. На щастя, переважно не з нами. Однак я особисто мав перед очима приклади того, як робити не слід.

Тож першим ділом навчив її правильно стояти і тримати кинджал, намагаючись звести фізичний контакт до мінімуму, наскільки це було можливо.

— Ні, ви надто напружуєте м’язи. Спробуйте трохи розслабити, ось тут.

Я стояв позаду неї, і окреслив пальцем зону на її руці, котрій треба було приділити особливу увагу, й схвально кивнув, щойно вона виправила свою помилку.

— Ось так?

Вона обернулася, й її смарагдові очі увіп’ялися в мої. А тоді, на коротку мить, погляд дівчини ковзнув на мої губи, і вона важко ковтнула, відвертаючись.

Я, щоправда, так і не зміг цього зробити, як і викинути цей клятий поцілунок з голови. Усе наше імпровізоване зайнятя, поки я пояснював їй як і куди слід бити, аби знерухомити, вбити чи завдати найсильнішого болю, й що не слід бити в кістку, якщо не впевнена, що вистачить сил висмикнути зброю, аби не залишитися беззахистною, вдихаючи її запах, я ловив себе на думці, що, мабуть божеволію, бо починаю поводитися, мов якась дика тварина. 

Я не став додавати, що на такий випадок кинджалів варто мати декілька. Досить вже і того, що я припускав, що першокурсниця матиме один кинджал в моїй академії, як виключення з правил.