РОЗДІЛ 10

Ранмар де-Арк

Взагалі-то ідея з кинджалом не була такою вже поганою, якби, звісно, Агата мала хоч якесь поняття про те, як ним користуватися.

Дехто наївно вірить у те, що ніякої науки у цьому нема: тримаєшся за рукоять, лезо направляєш на ціль та штрикаєш. Усе просто.

Олнак в невмілих руках будь-яка зброя, навіть немагічна, може накоїти лиха так само, як і в лихих. Отже, перш ніж довіряти їй щось подібне, для початку я мав дати їй декілька уроків.

— У своєму світі ти вже колись користувалася кинджалом чи ножем? — прямо спитав я, вивчаючи її уважним поглядом, а тоді додав: — Як зброєю.

— У цьому не було необхідності, — вимушено визнала вона, — Але це не значить, що я не зможу ним скористатися за необхідності!

— Та невже?

Мій погляд ковзнув кімнатою дівчини й зупинився на пері на краю письмового столу. Я покликав його до себе магією, та простягнув Агаті.

— Навіщо мені перо? — здивовано спитала вона, приймаючи від мене цю імпровізовану зброю.

— Ви стверджуєте, що здатні скористатися зброєю в разі нападу. От і перевіримо. Уявіть, що це кинджал, а я — нападник, що загнав вас в кут.

На мить Агата подивилася на мене, як на божевільного, намагаючись зрозуміти чи я не жартую. Однак, не почувши ані сміху, ані іншого пояснення, зрозуміла: це не жарт.

— Знущаєтеся? Яким чином це схоже на зброю? Я що, маю залоскотати вас до смерті? — на останній фразі дівчина раптом знітилася та почервоніла, мабуть, вирішивши, що це було б не надто пристойно, та не відмовилася від своїх слів.

Я м’яко посміхнувся.

— Застосуйте уяву. Впевнений, це не буде великою проблемою.

Зітхнувши, вона все ж підвелася, наскільки це взагалі було можливо, зручніше перехоплюючи перо, й розгублено зупинилася за крок від мене. Здавалося, дівчина гадки не мала з чого почати, і це неабияк її дратувало.

— Хіба ви не мусите на мене нападати? Якщо вже вдаєте злочинця?

А й справді…

Я зробив повільний, загрозливий крок у її бік, а тоді ще один, змушуючи відступати, доки за спиною дівчини не опинилася стіна. Вона, здавалося, забула про те, що ми лише вдаємо напад, якось зачаровано дивлячись на мене.

Серце її калатало, мов та пташка, що намагалася вибратися з клітки, а сама вона ледь дихала, стискаючи в руці перо.

— Хіба ви зараз не мали б захищатися? — хрипко нагадав я, дивлячись на неї згори вниз.

В повітрі між нами відчувалася незвична й така недоречна напруга. Здавалося, навіть температура в кімнаті підвищилася на декілька градусів.

Я ніколи не дозволяв собі зайвого на роботі. Ані з підлеглими, ані з іншими учасниками слідчого процесу. Перше, звісно, було не те, щоб заборонено. Скоріше не відповідала моїм моральним принципам.

Й відтоді, як я почав працювати в академії, нічого не змінилося.

Так, мусив визнати, Агата була доволі привабливою та цікавою дівчиною. Вона вирізнялася серед усіх, кого я знав, і не лише через те, що мала інше походження та культуру, й досі трималася, попри те, що опинилася в жахливій ситуації, в незнайомому світі.

Однак була межа, котру я не збирався перетинати. Врешті, я — розумний дорослий чоловік, а не підліток, чиї дії підпорядковуються гормонам, а Агата… Вона ще надто юна та вразлива. Зараз вона не мала іншої підтримки в цьому світі, не враховуючи одного буркотливого духа, і скористатися цим могла тільки остання мерзота.

Кліпнувши, дівчина раптом ніби оговталася від марення, й спробувала була штрикнути мене пером кудись під ребром, та я з легкістю перехопив її руку, та увів перо в сторону від себе, натомість полоскотавши їй шию.

— Якби це був справжній кинджал, ви б вже стрімко спливали кров’ю, — спокійно повідомив я, — Від власної зброї.

Агата розізлилася, відштовхуючи від себе пухнасте перо, й подивилася на мене так, ніби була готова спопелити на місці.

— Я просто розгубилася!

— Чого аж ніяк не можна допускати при справжній загрозі. А ще припустилися найголовнішої помилки. Втратили елемент несподіванки, — відрізав я, а тоді відпустив її зап’ясток, і додав: — Запам’ятайте, найкраща зброя — та, про котру ніхто не знає. А удар — той, котрого не очікують.

— Але ж ви самі дали мені це… перо! — Агата ледь не задихалася від обурення: — Як я могла ним неочікувано скористатися?!

— Ну ви ж розумна дівчина, Агато. Впевнений, ви здатні щось вигадати і без моєї допомоги.

В мене навіть не було потреби користуватися власними силами, аби зрозуміти, що дівчина от-от вибухне. Її емоції надто легко було прочитати. Вона була, мов розгорнута книга.

Чи, принаймні, я так думав.

— А знаєте що? — раптом видихнула вона, пропалюючи мене поглядом, — Ви маєте рацію.

А тоді раптом рішуче подолала останній крок, що розділяв нас, потягнулася до мого обличчя і поцілувала.

Губи дівчини виявилися теплими і м’якими. На язиці відчувався присмак ягідного джему, а в ніздрі вдарив запах м’яти, певно від її шампуню.