РОЗДІЛ 9.5

— Досить сміливе зауваження. Не боїтеся наслідків такої критики? — очі ректора небезпечно блиснули. Настільки, що я несвідомо відступила від нього на крок. А тоді вперто зупинилася й з викликом подивилася на нього, піднявши підборіддя.

Та він же мене просто дражнить!

— Ви ж самі погодилися із тим, що це дурня! — обурилася я.

— Погодився, — не став заперечувати він, складаючи руки на грудях, й спираючись спиною на шафу для одягу, — Але вам не варто розкидатися такими думками за межами вашої кімнати. Боюся, що наше суспільство досить сильно прив’язано до цих безглуздих пережитків минулого, і може не оцінити подібні ідеї. Особливо старі впертюхи, чия влада тримається виключно на цих пережитках минулого.

— І що ж, мені тепер мовчати усе життя?

— Ну чому ж… Говоріть. Тільки обережно добирайте собі співрозмовників, інакше наживете чимало ворогів. Наскільки я можу судити, вам їх і зараз вистачає.

Ректор раптом відштовхнувся від стіни, й зробив крок у мій бік, водночас витягуючи з внутрішнього карману піджака якийсь шматочок паперу, складений навпіл. Він тримав його кінчиками двох пальців, а тоді простягнув мені.

— Що це? — здивовано спитала я, приймаючи та розгортаючи його. Шматок листа виявився короткою запискою, виведеною охайним, каліграфічним почерком:

“Він ніколи не буде твоїм. Відступися, або тебе змусять”.

Звісно ж, без підпису.

Хто б сумнівався…

— Це намагалися просунути під двері вашої кімнати, однак захисні чари, що я наклав, натомість відправили його мені. У вас є ідеї від кого це?

Крім однієї рудої зарази? Гадки не маю. Я, знаєте, за свій перший день не те щоб з багатьма особами встигла поспілкуватися. Та це ще не означає, що Арієстель не мала інших ворогів.

Та я навіть не була впевнена про кого там йшлося!

Можливо комусь не сподобалося те, що викладач з магічної теорії був надто уважним до мене, або ректор, або ще хтось, з ким Арієстель звикла словом перекинутися.

Одне зрозуміло — скоріш за все ця погроза була викликана ревнощами якоїсь закоханої, або ж просто зацікавленої дівчини або жінки. Та й почерк схожий на жіночий… Якщо я, звісно, бодай щось у цьому тямлю.

— Я не маю спогадів Арієстель, пам’ятаєте? — нагадала я, повертаючи ректору записку, — Крім тих, що бачила уві сні, і про які вам розповідала. Тож гадки не маю. А відслідкувати відправника ви, певно, не змогли, інакше навіть не питали б мене про це.

Він якось дивно посміхнувся, ніби оцінив мою дедукцію, а тоді хитнув головою.

— На щастя, ким би він не був, йому вистачило розуму не навішувати на папір якусь магічну мерзоту. Та я не впевнений, що наступний раз обійдеться без цього. Тож попрошу вас не торкатися жодних незнайомих предметів. Навіть якщо це просто папір.

Я, звісно, дівчина допитлива, проте не без інстинкту самозбереження, тож навіть не думала сперечатися. Хто його зна на що здатна жінка через ревнощі? Якщо, звісно, я не помиляюся в своїх підозрах, і під “ним” мався на увазі саме якийсь чоловік, а не якийсь черговий артефакт, щоб їм провалитися.

Та й загроза у вигляді таємничого убивці нікуди не поділася.

До речі, про це…

— Чи є якісь новини? Ваш знайомий погодився на зустріч?

При згадці про артефактора, ректор якось дивно скривився, ніби той був його головним болем, а тоді стиснув щелепи, й проказав:

— Він погодиться. Хай там як, зустріч із ним я забезпечу. Про це можете не хвилюватися. Й, маю надію, від нього ми повернемося вже з деактивованим та переналаштованим артефактом, та з іменем його власника. В гіршому випадку — без нього.

Ну що ж, мене будь-який варіант влаштує. Головне аби після цього мене вже не можна було завести на жертовний вівтар, мов слухняну вівцю.

Якщо вже доля в мене така, що доведеться з тим убивцею зустрітися, принаймні до останнього пручатимуся. Захищатимусь зубами та нігтями… Або знову ту кульку магічну створю, тільки вже не намагатимусь її стримати…

Принаймні такими думками я намагалася себе заспокоїти. Хоча і здогадувалася, що мого рівня та знань буде недостатньо, аби перемогти у реальному протистоянні… Та з ким завгодно.

І тим паче зі злодієм, що користується подібними артефактами!

Хіба що вдало розіграти ефект несподіванки.

І все ж, мені було б набагато спокійніше, якби в мене була якась немагічна зброя. Типу кинджалу абощо.

Ректор уважно прослідкував за змінами на моєму обличчі, й запитав:

— Про що замислилися?

— Про те, що в разі чого їй буде простіше проштрикнути убивцю ножем, ніж намагатися скористатися магією, — здав мене Роттус, навіть оком не кліпнувши, а тоді додав: — І я з нею, до речі, згоден. Хоч і не певен, що вона бодай із цим впорається.

Я вмить почервоніла від сорому та роздратування, ковтаючи повітря.

От тобі і напарник! Пухнаста зрадницька дупа — ось він хто!

— Взагалі-то я не така вже і беззахисна! — обурено видала я, — Між іншим, одного разу в своєму світі я навіть від грабіжника змогла відбитися, ось так!