РОЗДІЛ 9.3

Проковтнувши роздратування від слів духа, я продовжила вивчати інформацію про різновиди магії і останні відкриття в різних магічних сферах. Такі як використання накопичувачів для підтримки та відновлення магічного резерву, або налаштованих портальних каменів задля миттєвих переміщень з однієї точки в іншу.

Коштували такі винаходи, звісно, чималих грошей, що відразу наштовхувало на думку, що на чомусь схожому, що може полегшити життя людей, типу мене, далеких від корисних типів магії. Ще й буде доступнішим, ніж ті самі портальні камені.

Ну а що? В моєму світі існує ціла купа чудових винаходів, про які в цьому світі ніхто навіть не чув! Якби я могла створити їхні магічні аналоги, й продати їх… Може вдалося б якось відкупитися і від родини, і від небажаних наречених?

— Ідея, звісно, непогана, проте не враховує головного, — зауважив Роттус, — Для цього ти маєш бути принаймні артефактором, а ти їм не є. Ти лише слабенький маг світла, котрий поки що навіть підсвітити собі вогником в темряві не в змозі.

— Тоді я знайду майстра, котрий візьметься за цю роботу за відсоток з продажів. Складемо контракт з умовами, котрі влаштують обидві сторони… Не думаю що то така велика проблема. Адже я не збираюся втілювати щось надскладне та небезпечне. От ти хіба не погодився б на таку співпрацю? Адже, якщо я правильно усе зрозуміла, ти й сам колись був артефактором.

— Не просто артефактором, а одним з найкращих! — з гордістю виправив мене Роттус, — Шкода, що знання свої наступнику передати не встиг, але що вже… Загроза була надто серйозною, аби думати про щось ще.

— Але ж ти міг би навчати зараз? Якби знайшов учня?

— Теоретично — так. Але на практиці… — він порухав котячими лапками, красномовно натякаючи на свою непроможність тримати будь-які інструменти, — Це буде дещо складно. До того ж, такі, як я, не беруть в учні аби кого! Сама подумай, що буде, якщо мої знання опиняться в дурній чи злій голові? Це ж якого лиха накоїти можна! Ні-ні-ні, хай вже краще мої знання зникнуть разом зі мною!

Та, попри слова Роттуса, я відчувала, що він насправді шкодує про це, а я — через нього.

Адже він своє життя віддав, аби врятувати свою країну. Так, від власного винаходу, тож це, мабуть, було правильно… Але стільки років полону в якомусь магічному дзеркалі, стільки років самотності… Хіба це справедливо?

— Не варто сумувати через те, на що ніяк не можна вплинути, дівчинко, — зітхнув Роттус, — Це було багато років тому. Тих, заради кого я волів би жити своїм колишнім життям, вже давно нема. До того ж, в тебе є важливіші речі, котрими слід перейматися. Такі як твоя нова родина, або вбивця, або новий незнайомий та небезпечний світ — обирай сама.

— Дякую за нагадування, — похмуро пробурмотіла я.

Треба буде розпитати в ректора про сім’ю Арієстель під час наступної зустрічі.

Звісно, навряд він розповість стільки, скільки могла б розповісти сама дівчина, однак, якщо вони аристократи, якісь загальні відомості мають бути? Наприклад чим вони займаються? Які вони люди? Як ставляться до інших аристократів, як до обслуги?

Останнє, як на мене, чи не найголовніший показник того, що перед тобою за людина.

— Не впевнений, що його відповіді тебе втішать. Та й якими можуть бути люди, що досі не поцікавилися справами доньки, й не забезпечили її навіть мінімальними фінансами?

— Бідними? — припустила я, — Адже бувають збіднілі аристократичні роди.

— Бувають, — погодився Роттус, — Однак не думаю, що де-Рамблер — один з них.

— І чому це?

— Бо тоді Арієстель вже була б заручена, а не шукала собі пригод в академії.

— Може саме тому їй досі і не знайшли нареченого? — заперечила я, ненадовго відкладаючи у бік підручник, — Знаєш, в моєму світі колись були часи, коли щодо заручин домовлялися, приблизно як в цьому світі зараз, й на це дуже сильно впливало придане дівчини. Якщо воно було великим, знайти нареченого було набагато простіше, ніж коли його не було.

— Це, звісно, так, але рід Арієстель, навіть якщо він збіднілий, лишається аристократичним. А це, як-не-як, ім’я, зв’язки… Будь-хто, хто має статки і не належить до аристократії, не відмовиться від можливості закріпитися у вищому суспільстві. Саме тому я і не думаю, що в них біда з грошима. Скоріше з любов’ю до доньки.

З останнім я вже не сперечалася, бо і сама так думала.

Ну що ж… Не люблять — то і нехай. Я, відверто кажучи, теж не дуже хочу з ними близько спілкуватися. Бо це для Арієстель вони родичі, а для мене — незнайомці та потенційні проблеми.

Ні, чим довше ми не контактуватимемо — тим краще для мене.

Але ректора все одно про них розпитаю. Просто про всяк випадок.

І ще дізнаюся, чи є ще якийсь варіант, котрий дозволить мені довчитися в академії та вийти з-під батьківської опіки. Врешті, Роттус провів в дзеркалі багато сотень років. Може за цей час з’явилися якісь нові закони та лазівки, про котрі він нічого не чув?

Принаймні я дуже на це сподівалася.

Ну не може ж доля вічно лишатися поверненою дупою до мене?