РОЗДІЛ 8.3

Агата не чекала від мене заперечень чи хороших новин. Просто дала зрозуміти, що розуміє, наскільки небезпечним для неї є цей світ. І, мабуть, завжди буде.

Я вважав, що це на краще. Принаймні вона знатиме, чим може обернутися її необережність, й не робитиме дурниць.

Була лише одна проблема. Ким би не був наш злочинець, він не міг не знати, що тіло Арієстель зайняла інша душа. Отже рано чи пізно він почне діяти. Можливо вже почав.

Треба було якомога скоріше позбутися цього клятого артефакту на її шиї. А ще забезпечити її кімнату додатковим захистом. І, можливо, приставити когось, аби приглядав. Врешті, я не міг дозволити собі постійно бути поруч, а злочинець міг зробити наступний хід будь-якої миті.

Але, для початку…

— Агато, ви здатні підвестися? — вона невпевнено кивнула, і я зробив крок до неї, аби підтримати у разі необхідності, — Час нам побалакати з нашим духом-втікачем…

Тіашель, звісно, буде не в захваті, коли дізнається, що я вкрав її пацієнтку буквально в неї з-під носа, та я не мав часу сперечатися, питаючи її дозволу. Хай вже пізніше нагримає на мене.

Переміщення далося дівчині не дуже добре. Вона досі була заслабка, ледь на ногах трималася. Тож, допомігши їй сісти на ліжко, я вичаклував тацю з обідом. Сьогодні це був грибний суп з грінками та рагу з м’ясом та овочами. Від себе додав свій улюблений чай і те саме печиво, яким пригощав її в своєму кабінеті.

Відчувши запах їжі, дівчина ковтнула, й подивилася на мене, ніби питаючи дозволу. Я важко зітхнув.

— Їжте. Не вистачало ще вам знову свідомість втратити. Тоді Тіашель мені точно голову відірве.

Двічі повторювати не довелося. Одна рука дівчини потягнулася за грінкою, а інша — за ложкою для супу, й вона почала їсти. А я тим часом роззирався, шукаючи ознак чужої присутності.

Не сумнівався: дух був десь неподалік, і спостерігав за нами, не наважуючись наблизитися.

— Якщо ваша ласка, Агато, не могли б ви покликати свого духа? — м’яко попросив я, щойно дівчина покінчила з їжею, й схопилася за чай.

— Я спробую, — невпевнено погодилася вона, — Тільки не знаю чи він мене послухає. І взагалі чи він мене зараз чує…

— Почує, — запевнив я, — Ваш зв’язок достатньо міцний для цього.

У погляді дівчини був неприхований сумнів, однак вона не сперечалася. Тоді раптом набрала в груди якомога більше повітря, й закричала:

— Роттусе! Ходи сюди, будь ласка!

Я вже відкрив було рота, аби сказати, що було б достатньо звернутися до духа, коли почув пристаркуватий буркотливий голос:

— Ще чого! Я не повернуся у те трикляте дзеркало! Ні за що! Я провів там багато сотень років, і все заради чого? Гадаєш хтось мені за це подякував? Ні! Замість цього на мене поклали захист академії, за який, до речі, теж ніхто дякувати не поспішає, і навіть пил роками ніхто не протирав! Заради криги, старий Роттус заслуговує на відпочинок! Залиште мене у спокої!

Агата важко зітхнула, й винувато подивилася на мене.

— Я ж казала… Він не те щоб мене слухає. Вчора навіть воду погріти не захотів…

— Сама навчишся! — не втримався від обурення дух, — Буду я ще якусь воду гріти! Я що, якийсь домовий дух?!

Погляд дівчини ніби казав: “От бачите? І так відучора”.

Ну що ж, про кепський характер вона не брехала.

Здається, саме час втрутитися.

Голос йшов звідкись від стелі, тож, звертаючись до духа, я дивився саме туди.

— Заспокойтеся, пане Роттусе. Ніхто у цій кімнаті вас у дзеркало повертати не збирається. До того ж, наскільки я можу судити, це неможливо, доки існує ваш зв’язок з Агатою.

Дух зневажливо пхикнув, не збираючись легко погоджуватися.

— Кому як не вам знати, що будь-який зв’язок можна розірвати? В іншому випадку я б і досі припадав пилом в тому клятому підземеллі!

Це правда. Однак ціна надто висока.

— Я не збираюся шкодити цій дівчині. Тож і про розірвання зв’язку не може йти мови. Я тут лише заради того, аби поговорити, і допомогти.

— І ти йому віриш? — звернувся він до дівчини, — Дурепо! Я ж тобі нашою мовою казав: “Нікому не довіряти!” — яке саме слово з цих трьох тобі незнайоме?!

Від сорому та образи в неї миттю запалали щоки і вуха. А тоді вона розізлилася:

— Роттусе! Негайно припини! Ніхто тебе не дурить, і мене теж! Ми з ректором уклали договір! Тож будь гарним духом, і тягни свою пухнасту дупу сюди!

Відверто кажучи, я не чекав, що це подіє. Врешті, якщо я щось і встиг зрозуміти після короткої розмови з духом, то це те, що гордощів у ньому було з надлишком, як і впертості.

Однак, не дивлячись на це, він дійсно показався.

Спочатку під стелею показалася совина морда з золотими очима, а тоді і решта тіла, в якої було більше спільного з рудим розжирілим котом. Не враховуючи крил та хвоста, звісно.

— Що за покоління! — ображено пробурмотів він, спускаючись зі стелі просто на комод біля ліжка, — Ніякої поваги до бідного старого Роттуса!..